Розмову урвав скрегіт сітчастих дверей. Визирнув Зандер.

— Бабуся каже, вечеря готова.

— Дякую, приятелю, — мовив Гарі, й Зандер знову зник усередині. — Ти йдеш?

— За секунду. А ви йдіть.

Нейтан дочекався, поки зачиняться двері й він залишиться сам. Спустившись дерев’яними східцями, він перетнув пружний зелений моріг; дерева розливали терпкий цитрусовий аромат. З великого сараю долинало гудіння генератора — мотор крутився, щоб не згасало світло в садибі. Нейтан дістався паркану, який служив тільки для того, щоб на моріг з цікавості не забрідала худоба, й сам не знаючи чому, переліз на той бік.

Подивився вперед. Здавалося, сонце на заході швидко падає. Ще година — й обрій розчиниться серед нескінченності. Вдалині почулося тоскне виття. Вечір тільки почався, для динго ще зарано, але хто ще це може бути? Нейтан зробив кілька кроків через куряву, відходячи від паркану, будинку й доглянутої зелені. Задивився вдалечінь. Вона була нескінченна, це як глянути вниз зі скелі, й Нейтан відчув дивний натяк на запаморочення.

Увечері, коли небо здавалося ще більшим, ніж зазвичай, він уявляв, що опинився мільйон років тому й іде по дну моря. Мільйон років тому, коли ще тільки мав відбутися мільйон явищ природи, крок по кроку, щоб сформувалася земля, яка зараз лежала перед Нейтаном. Місце, де річки розливаються без дощу, де за тисячу миль від води трапляються скам’янілі молюски, а чоловіки, покинувши машину, виходять назустріч власній смерті.

Іноді простір буквально кликав Нейтана. Як слабеньке серцебиття, наполегливе й переконливе. І зараз він, дослухаючись, зробив пробний крок, тоді ще один. Позаду вчувся скрегіт сітчастих дверей. Гукав Зандер:

— Тату?

Нейтан зупинився. Підніс руку, потім розвернувся на звук синового голосу й повільно попрямував назад до будинку.

Розділ 6

Втома навалилася повною мірою, щойно він переступив поріг. Зандер уже пішов на кухню, а Нейтан затримався в напівтемному коридорі, відчуваючи всередині порожнечу. Він звик починати робочий день ще затемна, але останні кілька годин виснажили його. Раптом хтось зачепив його за лікоть: це Баб пройшов повз нього та зник на кухні. Він був такий самий змучений.

До Нейтана підійшла Кемеронова собака Дафі, яка й досі мала сиротливий вигляд. Вона була з того самого виводку, що і Нейтанова Келлі, й зараз тицьнулася йому носом у ногу, точно як це робила Келлі. Нейтан присів біля Дафі — й одразу йому пригадався той жахливий торішній ранок. Він прокинувся й миттю відчув — щось не так. Урешті-решт він відшукав Келлі, яка ховалася в одному з сараїв, закочуючи очі та скавулячи від болю. Нейтан, який із собакою проводив більше часу, ніж з будь-якою іншою живою істотою, взяв її на руки й поніс у будинок. Вона здохла дорогою. Її отруїли, сказав Нейтан Гленнові, коли нарешті трохи заспокоївся та зміг подзвонити в поліцію. Голос тріснув, але йому було байдуже. Хтось прийшов до Нейтана в маєток і отруїв собаку.

До честі сержанта, він приїхав до Нейтана й допоміг пошукати докази. Нічого не знайшли. Мішенню була вона, наполягав Нейтан. «Я здатен відрізнити отруєного пса. Хтось зробив це з нею умисно».

Гленн співчував, але був налаштований скептично. «Більше подібних випадків не траплялося. Та й далеченько треба їхати, щоб це зробити».

«Не думаєш, що хтось міг би так учинити? Щоб дістати мене?»

Гленн поклав руку йому на плече. «Я не кажу, що не міг. Просто я не впевнений, що це і справді хтось зробив».

А зараз Нейтан затримався в сутінковому коридорі, поклавши одну руку на голову Дафі, й почув за рогом шепіт:

— ...але вони мусять приїхати...

Жінка. Нейтан не впізнав голосу.

— Ні, не думаю. Кажу тобі, не таке тут місце. Він якраз розмовляв по телефону — питав, чи хтось приїде...

Цього разу шепотів чоловік.

— Сюди, в маєток?

— Ага, але коп, здається, сказав: ні...

Голос раптово замовк, бо його власник завернув за ріг і побачив у коридорі Нейтана. Чоловік так і застиг з розтуленим ротом, не вимовивши напівсформоване слово. Було йому під тридцять, так само як і жінці, що йшла поряд. Судячи з акценту, вони були англійці. Нейтан роздратувався. Ще цього в біса бракувало! Парочка іммігрантів-туристів.

— Боже, ну ви нас налякали, — першим оговтався чоловік. — Ви, певно, Нейтан.

— Так. Про кого ви говорили?

— Тобто?

— Людина, яка розмовляла по телефону. З поліцією.

— А! — завагався чоловік, зиркнувши понад Нейтановим плечем на кухонні двері — там нікого не було. — Це був Гарі. Перепрошую. Я не підслухував, просто... почув.

— Ясно... — Важко було добре роздивитися пару за такого поганого освітлення. — А ви, даруйте, хто будете?

— Саймон і Кейті, — чоловік показав пальцем, хто є хто, неначе Нейтан міг переплутати. — Ми тут випадково.

— Та ні, мабуть, невипадково, коли вештаєтеся в коридорі будинку мого покійного брата, підслуховуючи телефонні розмови.

Нейтан розумів, що необов’язково грубіянити, але просто не зміг стриматися.

Жінка нарешті здобулася на слово.

— Нас найняв Кемерон.

— Так, Баб казав. На які роботи?