Читаем Заблудлий полностью

— Серед іншого, допомагати вашій мамі по господарству, — відповіла вона, киваючи на кухню. — Отож, якщо ви не проти...

І не встиг Нейтан відповісти, як вона обійшла його, й він несамохіть рушив слідком за ними на кухню. Гарі й Баб уже сиділи за великим дерев’яним столом. Нейтан відсунув крісло поряд із Зандером і через стіл подивився на англійця — Саймона, чи як там його... У того були світлі очі, дуже прямий ніс і густа темна чуприна, яка блищала на диво неприродно. Нейтанові важко було б відвести від нього погляд, якби не дівчина.

Кейті була — Нейтан не зміг дібрати іншого слова — приголомшлива. На яскраво освітленій кухні він зміг роздивитися, як сяють у неї шкіра й волосся і як чудово її облягає футболка. Коли вона всміхнулася, на щоці з’явився натяк на ямочку. Вона пройшла позаду Нейтана, й він ледве стримав поривання потягнутися й узяти її за руку. Нахмурившись, він поклав долоні на стіл.

Баб з рабською відданістю спостерігав, як Кейті переносила з кухонної тумби на стіл тарілки з яловичиною і рисом. Навіть Зандер представився з таким ентузіазмом, якого Нейтан у нього ще не чув, а поволока в його очах трохи нагадала Баба. Лише Гарі, схоже, лишався незворушний: кам’яний вираз його обличчя не змінився. Кейті нахилилася щось дістати з нижньої шухляди, і Нейтан подумав: а як до неї ставилася Кемеронова дружина?

— Ми не чекаємо на Ільзу? — поцікавилася Ліз, яка застигла перед відчиненим холодильником, наче не могла пригадати, що вона тут робить.

— Вона ще з дівчатками, — відповів Гарі. — Сказала починати без неї.

— А!

Кейті виставила останню тарілку.

— А це для тебе, Боб.

— Дякую, Кейті.

— Його звати Баб, — автоматично виправив Нейтан.

— Перепрошую?

— Просто... — Нейтан відчув на собі сердитий погляд Баба. — Через акцент мені здалося, що ви сказали «Боб».

— Я так і сказала.

— А він Баб. Бо малюком був жвавим, як бабка.

— О, — наморщила чоло Кейті. Вона глянула на Баба, який своїм тридцятирічним ротом так і молотив їжу. — Вибач.

— Та я не проти, — мовив Баб з почуттям.

— Мені так соромно, — ніяково засміялася Кейті. — Я весь цей час називала тебе не тим іменем.

— Ну, його справжнє ім’я Лі, — зітхнула Ліз. Нарешті вона зачинила холодильник і сіла за стіл. — Отож не ти єдина.

Баб обдарував Кейті такою усмішкою, аж вона відвела очі, а відтак обернувся до Гарі.

— Що казав Гленн про завтрашню зустріч?

Гарі метнув погляд на Ліз.

— Не зараз, приятелю.

Тут Нейтан помітив, що Баб перевдягнувся. Він глянув на свій одяг, потім через стіл на Зандера. У складки їхніх сорочок набилася червона курява з місця Кемової смерті, й від цього кольору в нього знагла шкіра взялася сиротами. Він потер ще одну червону пляму на джинсах. Руки одразу стали шорсткі, як від піску.

— Я потім усе виперу в машинці, — тихо сказала Ліз, і Нейтан збагнув, що вона теж дивиться на куряву.

— Дякую.

Більше ніхто не розмовляв, і деякий час чути було тільки стукотіння приборів по тарілках. За кілька хвилин Зандер звернувся до туристів, як і очікував Нейтан. Малий живе в місті. Він не може витерпіти тиші, як усі решта.

— Скільки ви вже подорожуєте? — запитав Зандер у Саймона, який, здалося, відчув полегшення, що урвалася мовчанка.

— Майже рік.

— На Різдво не поїдете додому?

— Не планували... — почав був Саймон, а Кейті водночас із ним мовила:

— Це занадто дорого.

Вони зустрілися очима, й між ними пробігло щось таке, чого Нейтан не зміг відчитати.

— Тож вас Кем найняв? — запитав Нейтан, і вони подивилися на нього. — Ви заздалегідь домовилися чи...

— Ні. Просто пощастило, — Саймон ковтнув і відклав виделку. — Ми були в пабі в місті й розговорилися з ним. Я вдома працював на різних роботах, тож тут я допомагаю лагодити огорожі та свердловини і все таке.

У Гарі ледве-ледве, на якусь волосинку, ворухнулося обличчя, і Нейтанові стало цікаво, наскільки ж реально допомагає цей новий хлопець.

— А вона — вчителька, — кивнув на Кейті Саймон, — отож добре влаштувалася тут з дівчатами. Допомагає їм з дистанційним навчанням.

Кейті легенько всміхнулася. Вона відклала ножа й неуважно колупала ніготь на великому пальці.

— Вам тут подобається? — запитав Зандер.

— Дуже, — озвався Саймон. Кейті не відповіла.

— Це, мабуть, серйозна зміна в ритмі життя, — мовив Нейтан.

— Так у цьому й фішка, — сказав Саймон, як Нейтанові здалося, трохи покровительським тоном. — Вдома такого й не знайдеш. Ми, коли тільки приїхали, були приголомшені розмірами маєтків. У Західній Австралії ми проїздили один, який завбільшки був з половину Вельсу.

— А, — зронив Нейтан, який не уявляв розмірів Вельсу, але був зовсім не здивований. — То ви працювали і в інших маєтках?

— Так, у кількох.

— А де?

— Переважно на заході.

— Так, ви казали. Але захід збіса великий.

— Не думаю, що ви чули про те місце.

— А ви перевірте.

— Армістед.

Нейтан, до власного роздратування, й не чув про нього.

— А де це конкретно?

— Ну, трохи на схід від Перта[3].

— Все трохи на клятий схід...

Ліз із брязкотом поклала ножа на тарілку.

— Господи, Нейтане.

— Дай їм спокійно поїсти, приятелю, — мовив Гарі.