Читаем Заблудлий полностью

Ліз, яка задивилася в порожнечу, знову перевела погляд на присутніх і нахмурилася.

— Бабе, відведи Зандера в хату й покажи йому, де він спатиме.

— Він і так знає. Спатиме де завжди, — мовив Баб.

Ліз заплющила очі й зітхнула.

— Все одно відведи його.

Коли сітчасті двері зачинилися, вона обернулася до Нейтана.

— Як Зандер тримається?

— Нормально, зважаючи на події.

— Надовго він приїхав?

— У нього літак на двадцять сьоме.

— А, — на її обличчі зринуло розчарування. — Не зміг дістати квитки на наступний тиждень? Я гадала, на цей Новий рік твоя черга.

— Моя, але ні.

Зандер летить додому за тиждень до визначеного судом строку. Нейтан міг би наполягти. Це ж його законне право, підтверджене й оплачене, але він не наполягав.

— Він хоче піти в Брисбені на вечірку з приятелями.

— А коли він приїде наступного разу?

— Не знаю, — Нейтан старався говорити безтурботно, але відчував, що Ліз спостерігає за ним. — Цього року в нього починаються важливі іспити.

Нейтана попередили через адвоката колишньої дружини, що попереду — два роки контрольних і стандартизованих тестів, а потім вступні іспити в університет. Ці два роки Зандер потребуватиме зосередження та стабільності. Йому потрібен час на навчання, потрібно бути вдома. Нейтан підтверджує, що він це розуміє?

Нейтан і справді розумів. А ще він розумів, що за два роки його синові буде вісімнадцять. І встановлений судом графік відвідин залишиться з цього моменту в минулому, як і багато інших пережитків Зандерового дитинства.

Стихли різдвяні хорали, раптом збагнув Нейтан, й у вакуумі почувся дитячий плач. Ліпше б знову звучала музика. Ліз обернулася на звук і без єдиного слова зайшла у двері та зникла в будинку.

Нейтан і Гарі лишилися самі на веранді. Сліпуча жовта пляма сонця на заході повзла вниз.

— Між нами, — заговорив Нейтан, — ви колись таке бачили?

— Я бачив, як туристи могли втнути збіса дурнуваті речі, — відгукнувся Гарі. — Але я, щойно почув про Кема, одразу збагнув, що в нього не просто зламалася машина. Якби так, він лишався б у ній, не припиняючи нарікати по рації. Це всі знають. З Ільзою цього року так було, то вона вчинила правильно. Сумирно сиділа в машині на північній дорозі, поки по неї не приїхав Кем.

— Так я і сказав копові з Сент-Геленса, — мовив Нейтан.

— І що він думає?

— Нічого він не знає. Навіть стажування проходив не тут.

— Але він гадає, що Кем не просто так пішов від машини?

— Думаю, так, — мовив Нейтан. — Але ж це ви з Кемом останнім часом спілкувалися. Ви мені скажіть.

— Я тобі скажу, що є простіші способи це зробити. Але... — повисла довга пауза. — За ці роки люди в наших краях робили різні дивні речі.

— Ви б застрелилися, правда?

Гарі метнув на нього погляд.

— А ти?

— Ну, я б точно.

Нейтан хотів сказати це просто як факт, але вийшло не так. Занадто безкомпромісно. Видно було, що він це обдумував. Гарі досі дивився на нього, тепер уже пильніше, й деякий час ні він, ні Нейтан не говорили. Плач у будинку нарешті стихнув, принаймні його вже не було чутно. Але різдвяні хорали не зазвучали знову. Ніяких втішних і радісних новин не буде.

— Як гадаєте, через що Кем непокоївся? — зрештою запитав Нейтан.

— Не знаю. Як я казав, сезон був добрий. Якщо це якось пов’язано з роботою, то для мене це новина, — Гарі важко зіперся на бильце. — Я так розумію, йому цього року виповнилося сорок.

— Це його так мучило?

— Він про це не згадував, але ж це важлива віха, ні? Деяких людей це мучить.

Нейтан спробував пригадати свій важливий день народження два роки тому. Цей день минув абсолютно непомітно, якщо не рахувати поштівки від Зандера та дзвінка від Ліз.

Над головою затріпотіли на вітру прикраси, струшуючи пил.

— Кері Макграт наклав на себе руки десь на Різдво, — сказав Гарі.

— Здається.

Але це інша справа, подумав Нейтан. Коли Кері Макграта покинула дружина, він проковтнув усі пігулки зі своєї аптечки. Повідчиняв навіть ті відділення, які заборонено відчиняти без чіткого дозволу лікаря по телефону, й випив за раз геть усе — від парацетамолу до морфіну. Але смерть, схоже, не була ні швидкою, ні безболісною. Принаймні так усім розповідав Стів Фіцджеральд у клініці — мабуть, здебільшого для острашки, підозрював Нейтан. Він пригадував, як почув про Кері. Свою аптечку Нейтан сховав подалі з очей, у глибині високої шафи.

Він кахикнув.

— Он був Браян Тейлор. Пішов і заблукав.

Гарі пирхнув.

— Заблукав дорогою з пабу до машини і сп’яну потонув у ріці. До речі, ти вдома всі запаси зробив?

— Так. Переважно.

— Ну, то не забудь перевірити. Думаю, повінь уже скоро.

— Знову?

— Гадаю, так. На півночі, кажуть, очікують дощі.

Нейтан кивнув. Коли Гарі робив передбачення, варто було дослухатися.

— А ще твій тато, — ні сіло ні впало сказав Гарі, й Нейтан здивовано глянув на нього. — Теж сталося десь о цій порі року.

— В лютому. І він не вкорочував собі віку.

— Знаю, — замислився Гарі. — Просто подумав, чи не крутилося щось таке у Кемерона в голові. Сам-один у глушині... Може, це якось спровокувало.

— Тато помирав не сам-один.

— Так. Я знаю, я кажу...

— Що?

— Нічого. Іноді люди коять дивні речі.