Читаем Заблудлий полностью

Перш ніж покинути Кемеронів «ленд-крузер», Ладлоу дістав з торби рулон поліційної стрічки й роззирнувся, міркуючи, як краще огородити автівку. Не було ні дерев, ні навіть яких-небудь тичок, щоб застромити в землю. Зрештою він нарізав смужок стрічки й обв’язав ними дверні клямки.

— Не думаю, що тобі варто хвилюватися, приятелю, — сказав до нього Нейтан, та Ладлоу все одно замкнув водійські дверцята й віддав ключі Нейтанові.

— Можете потримати в себе? Ваш місцевий сержант хоче завтра все тут оглянути.

Нейтан сховав ключі в кишеню, де відчував їх навіть зараз, їдучи за кермом. Вони муляли стегно, важкі й незручні. В повній тиші Нейтан і Зандер відвезли сержанта назад до могили, де Стів, на щастя, вже закінчив свою справу. Задні дверцята «швидкої» були вже зачинені, й Нейтан зрадів, що більше не видно Кемерона.

Стів роздивлявся їх.

— Ви, хлопці, зможете доїхати додому?

Нейтан збагнув, що у них усіх жахливий вигляд, але все одно кивнув.

— Може, тут заночуємо? — нерішуче запитав він, коли «швидка» поїхала геть. — Щоб завтра вранці не витрачати час на дорогу сюди.

— Нізащо. Мені й минулої ночі вистачило, дякую, — сказав Баб, уже наполовину всівшись на водійське сидіння. — Ви обидва їдете до нас?

— Так, їдемо, — кивнув Нейтан. — Мама все одно чекає нас завтра. Ну, в четвер же Різдво, — пояснив він, побачивши подив на Бабовому обличчі.

— А, так. Точно, — Баб завів двигун. — Тоді до зустрічі вдома.

— Як поїдеш?

— По трасі, — мовив Баб. — Манівцями буде довше, якщо раптом застрягнемо в піску. Не знаю, як ти, а я сьогодні викопуватися не маю сили.

Він захряснув дверцята.

А тепер Нейтан бачив попереду себе на трасі Бабову машину. Кількасот метрів — і з-під коліс припинила летіти курява: ґрунтівка зненацька перетворилася на гладеньке бітумне шосе, в доброму стані та з чіткою білою розміткою. Аварійна посадкова смуга для повітряної медслужби.

Гладенькою траса лишалася всього хвилину, а потім вони знову вискочили на гравій.

Зандер на пасажирському сидінні гойднувся вперед. Далині щось зблискувало. Наближалася машина, та вона була ще задалеко, щоб добре розгледіти.

— Всі різдвяні подарунки досі в тебе вдома, — мовив Зандер, відхилившись назад і осівши.

— Чорт. Вибач, я думав, ми заскочимо додому, перш ніж поїдемо до бабусі.

Нейтан планував ще сьогодні зазирнути до себе, щоб перед різдвяним возз’єднанням родини змити з себе і з одягу тижневу пилюку.

— Байдуже, — мовив Зандер. — Після такого ніхто й не згадає про них.

Так, подумав Нейтан. Але все одно дратувався на себе. Він хотів улаштувати для Зандера гарне Різдво, навіть якщо це ставало дедалі складнішим завданням.

Машина, що наближалася, була ще зовсім маленька, але її можна було вже розгледіти краще. Нейтан упізнав її: це машина працівника з Атертону, який найнявся на тривалий час, щоб здобути досвід. Хлопець їде, певно, в місто — більше тут нема куди їхати. Автівка поволі наближалася. Здавалося, минула ціла вічність. Вистачило часу роздивитися легку вм’ятину на кенгурятнику й подряпану фарбу на капоті.

Порівнявшись із Бабом, наймит стишив швидкість і вітально помахав рукою. Але рука застигла на півдорозі, коли він помітив Нейтана, який їхав позаду. Нейтан не бачив очей чоловіка за лобовим склом, але добре роздивився, як розвертається долоня. Твердо й умисно вітальний помах руки перетворився на виставлений середній палець.

Нічого іншого Нейтан і не очікував, щойно побачив удалині куряву. Він скосив очі вбік. Зандер дивився в бічне вікно, вдаючи, як завжди, що нічого не помітив.

Іноді Нейтан думав: тисячу разів уже він бачив, як перед очима постає домівка його дитинства, і тисячу разів дивувався з несподіванки.

Будинок стояв на невисокому пагорбі в кінці під’їзної доріжки, яка тягнулася більш як на двадцять кілометрів. Маєток сяяв, мов оаза: серед червоної пустелі раптом відкривався пишний моріг і доглянутий садок, який зеленів завдяки поливу зі свердловини. Сам будинок з його широкою верандою неначе висмикнули з сільської вулиці в ті часи, коли хати ще будували просторими, розложистими. Великі промислові сараї, розкидані навколо, а також бараки працівників трохи псували цю ілюзію. На око Нейтан би сказав, що бараки порожні, але у дворі поряд із запорошеним бездоріжником був припаркований фургон, якого він раніше не бачив.

Під’їжджаючи до будинку, Нейтан вишукував очима ознаки занепаду чи занехаяності. Проте їх не було. Будинок, як і господарство та вгодована худоба, яку вони проїздили дорогою, почувався дуже добре. І вже точно краще за його власну садибу, несамохіть подумав Нейтан, паркуючись біля Баба. Веранду заплели гірлянди сухозлітного дощику й різдвяних вогників. Натягували їх дбайливо, але їх уже встиг трохи пошарпати гарячий вітер.