Читаем Код Да Вінчі полностью

— Une plaisanterie numérique? — Безу Фаш, багровий від люті, спопеляв поглядом Софі Неве. — Числовий жарт? Отже, ви як фахівець проаналізували Соньєрів код і дійшли висновку, що це лише якась математична витівка?

Очевидно, нахабство цієї жінки просто не має меж. Мало того, що ввірвалась сюди без дозволу, то тепер ще й намагається переконати його, Фаша, що в останні хвилини життя Соньєрові заманулося залишити на прощання якийсь математичний дотеп.

— Цей код, — скоромовкою пояснювала Софі французькою, — простий до абсурду. Жак Соньєр, очевидно, розумів, що ми одразу його розгадаємо. — Вона витягла з кишені якийсь папірець і простягнула Фашеві. — Ось розшифрування.

Фаш подивився на запис.

— Оце й усе? — вигукнув він. — Ви просто розташували ці числа в порядку зростання!

Софі вистачило зухвалості вдоволено усміхнутись у відповідь.

— Саме так.

Голос Фаша тепер нагадував якийсь гортанний гуркіт.

— Агенте Неве, я не знаю, до чого ви хилите, але забирайтеся краще до біса з усім цим. — Він стурбовано зиркнув у бік Ленґдона, який стояв неподалік, притиснувши до вуха мобільник; очевидно, й досі слухав повідомлення з американського посольства. З того, як він зблід, Фаш зрозумів: новини погані.

— Капітане, — з викликом мовила Софі, — послідовність чисел, яку ви бачите перед собою, належить до найзнаменитіших математичних прогресій в історії.

Фаш і гадки не мав, що існують якісь знамениті математичні прогресії. Ще більше йому не сподобався зухвалий тон Софі.

— Це послідовність Фібоначчі, — заявила вона й кивком показала на папірець у Фаша в руці. — Це прогресія, де кожне число дорівнює сумі двох попередніх.

Фаш уважно подивився на числа. Справді, кожне з них дорівнювало сумі двох попередніх, проте він не мав ані найменшого уявлення, як це стосується смерті Соньєра.

— Математик Леонардо Фібоначчі винайшов цю послідовність чисел у тринадцятому столітті. Очевидно, не може бути збігом те, що всі числа, які Соньєр написав на підлозі, належать до знаменитої послідовності Фібоначчі.

Кілька секунд Фаш мовчки дивився на Софі.

— Що ж, чудово. Якщо це не збіг, то, може, ви поясните, чому Жак Соньєр зробив це? Що він хотів цим сказати? Що це означає?

Софі знизала плечима.

— Абсолютно нічого. У тім-то й річ. Це елементарний криптографічний жарт. Все одно, що взяти слова якогось відомого вірша й розташувати їх у довільному порядку. Просто щоб побачити, чи здогадається хтось, що між ними спільного.

Фаш погрозливо ступив уперед і наблизив обличчя майже впритул до Софі.

— Сподіваюсь, ви маєте якесь переконливіше пояснення?

Ніжне обличчя Софі ураз набуло несподівано жорсткого виразу.

— Капітане, зважаючи на те, що у вас тут сьогодні поставлено на карту, я подумала, вам було б не зайве довідатись, що Жак Соньєр, можливо, грав із вами в ігри. Очевидно, я помилилась. Я перекажу директорові відділу криптографії, що ви більше не потребуєте наших послуг.

Із цими словами вона круто повернулась і закрокувала коридором до виходу.

Приголомшений Фаш дивився, як її постать зникає в темряві. Вона що, збожеволіла? Софі Неве щойно поставила хрест на всій своїй подальшій кар’єрі.

Фаш повернувся до Ленґдона. Той і досі слухав повідомлення по телефону і виглядав ще більш стривоженим, ніж раніше. Американське посольство. Безу Фаш багато чого не терпів у цьому житті... але навряд чи що дратувало його більше, ніж американське посольство.

Фаш і американський посол часто стикались лобами через державні справи, що належали до їхньої спільної компетенції. Найчастіше суперечки виникали через американських гостей у Парижі. Чи не щодня Центральне управління судової поліції заарештовувало американських студентів за зберігання й продаж наркотиків, американських бізнесменів — за зв’язок із малолітніми повіями, американських туристів — за крадіжки в крамницях та руйнування чийогось майна. Офіційно посольство США мало право втручатись і висилати винних на батьківщину, а там усе покарання для них зводилось до простого попередження.

Однак посольство це, схоже, цілком влаштовувало.

Фаш називав це «кастрацією судової поліції». Нещодавно в «Парі Матч» з’явилась карикатура, де Фаша зобразили як поліцейського пса, що хоче вкусити американського злочинця, та не може, бо сидить на ланцюгу, прикутому до американського посольства.

«Не сьогодні, — сказав собі Фаш. — Надто багато поставлено на карту».

Ленґдон нарешті дослухав своє повідомлення. Вигляд він мав жахливий.

— Усе гаразд? — поцікавився Фаш.

Ленґдон похитав головою.

«Погані новини з дому», — вирішив Фаш і, забираючи свій мобільник, помітив, що Ленґдон трохи спітнів.

— Нещастя, — запинаючись, вимовив Ленґдон з дивним виразом на обличчі. — Один мій друг... — він замовк, а потім додав: — Я мушу летіти додому вранці першим-ліпшим рейсом.

Фаш анітрохи не сумнівався, що Ленґдон і справді приголомшений. Однак він відчув, що щось тут не так: в очах американця промайнув якийсь страх.

— Мені шкода, — сказав Фаш, пильно дивлячись на Ленґдона. — Може, вам краще сісти? — він показав на одну з лав, розставлених уздовж галереї.