Із забуття його вивели чиїсь несамовиті крики. Його тіло зірвалося з ліжка, заточуючись, пройшло коридором туди, звідки долинали ці крики. Він увійшов до кухні й побачив, як якийсь дужий чолов’яга лупцює іншого, меншого від себе. Сам не знаючи чому, «привид» схопив здорованя і з силою гримнув ним об стіну. Той хутенько підвівся й дременув геть. А «привид» залишився стояти над тілом молодого чоловіка в священицькій рясі. Священик мав зламаний ніс. «Привид» підняв закривавленого священика й переніс його на канапу.

— Дякую, друже, — сказав священик ламаною французькою. — Церковні пожертви — спокуса для злодіїв. Уві сні ти розмовляв французькою. А іспанською вмієш?

«Привид» похитав головою.

— Як тебе звуть? — продовжував священик французькою.

«Привид» не пам’ятав, яке ім’я дали йому батьки. У тюрмі він чув лише образливі прізвиська.

Священик усміхнувся.

— Нічого. Мене звуть Мануель Арінґароса. Я місіонер із Мадрида. Мене відрядили сюди будувати храм для Божої справи.

— Де я? — запитав «привид» глухим голосом.

— В Ов’єдо. Це на півночі Іспанії.

— Як я тут опинився?

— Хтось залишив тебе на порозі мого будинку. Ти нездужав, я годував тебе. Ти вже багато днів тут.

«Привид» уважно розглядав свого рятівника. Він не пам’ятав, коли ще хтось був добрий до нього.

— Дякую, отче.

Священик торкнувся закривавленої губи.

— Це я маю тобі дякувати, друже.

Прокинувшись уранці, «привид» відчув, що туман у голові потроху розсіюється. Він подивився на розп’яття, що висіло на стіні над ліжком. І хоч воно більше не промовляло до нього, йому було дуже затишно з ним. Він сів і з подивом побачив на тумбочці газетну вирізку. Стаття була тижневої давності, написана французькою мовою. Прочитавши її, він відчув страх. Там ішлося про землетрус у горах, що зруйнував в’язницю і випустив на волю багато небезпечних злочинців.

Серце його калатало: «Священик знає, хто я!» Такого відчуття він не переживав уже давно. Сором. Вина. І на додаток ще й страх бути спійманим. Він зірвався з ліжка. Куди бігти?

— Діяння апостолів, — почув він голос за спиною.

Наляканий, «привид» обернувся.

У дверях стояв священик і усміхався. Його ніс був смішно забинтований. Він простягнув йому стару Біблію.

— Ось, знайшов для тебе одну французькою мовою. Розділ позначено.

«Привид» невпевнено взяв книжку з рук священика, знайшов позначене місце.

У цьому розділі розповідалося про в’язня на ім’я Сайлас13, що, голий і побитий, лежав у своїй камері й прославляв Господа. Дійшовши до вірша 26-го, «привид» аж охнув від подиву.

«І ось нагло повстало велике трясіння землі, аж основи в’язничні були захиталися! І повідчинялися зараз усі двері, а кайдани з усіх поспадали».

Він подивився на священика.

Той тепло усміхався.

— Віднині, друже, якщо ти не маєш іншого імені, я називатиму тебе Сайлас.

«Привид» розгублено кивнув. Сайлас. Тепер він мав плоть. «Моє ім’я — Сайлас».

— Що ж, час снідати, — мовив священик. — Тобі будуть потрібні сили, якщо хочеш допомогти мені побудувати цей храм.

На висоті двадцять тисяч футів над Середземним морем літак, що виконував рейс «Alitalia 1618», раптом затрясся в турбулентному потоці, і всі пасажири занервували. Єпископ Арінґароса цього майже не помітив. Думками він був у майбутньому, тісно пов’язаному з «Опус Деї». Йому нетерпеливилося довідатись, як справи в Парижі, дуже хотілось зателефонувати Сайласові. Але він не міг. Учитель передбачив і це.

— Це задля твоєї ж безпеки, — пояснював Учитель англійською з французьким акцентом. — Я достатньо розуміюсь на засобах електронного зв’язку. Повір мені, всі розмови легко прослухати. І для тебе це може обернутись катастрофою.

Арінґароса знав, що Учитель має рацію. Учитель взагалі здавався надзвичайно обережною людиною. Він навіть Арінґаросі не відкрив свого справжнього імені, однак довів, що його наказам варто підкорятись. Зрештою, добув же він якимось способом одну дуже секретну інформацію! Імена чотирьох членів братства найвищого рангу! Саме це остаточно переконало єпископа, що Учитель і справді здатний знайти для «Опус Деї» той неймовірний скарб, про який говорив.

— Єпископе, — сказав Арінґаросі Учитель, — я про все подбав. І щоб мій план удався, ви мусите дозволити Сайласові кілька днів відповідати лише на мої дзвінки. Ви між собою не спілкуватиметесь. Я зв’язуватимуся з ним через надійні канали.

— Обіцяйте ставитися до нього з повагою.

— Людина віри заслуговує найвищої поваги.

— Чудово. Що ж, я розумію. Ми з Сайласом не розмовлятимемо, доки все не скінчиться.

— Я роблю це, лише щоб захистити вас, Сайласа і свою інвестицію.

— Вашу інвестицію?

— Єпископе, якщо через своє нестримне бажання бігти попереду потяга ви втрапите до в’язниці, то хто заплатить мені мої комісійні?

Єпископ усміхнувся.

— Так, це логічно. Отже, наші бажання збігаються. Нехай Бог допомагає.

«Двадцять мільйонів євро, — думав єпископ, дивлячись в ілюмінатор. — У доларах це приблизно така сама сума. Смішні гроші за такий могутній скарб».

Він знову відчув упевненість, що Учитель і Сайлас не підведуть. Гроші й віра — це потужна мотивація.

Розділ 11