Читаем Код Да Вінчі полностью

Якось увечері батько так сильно побив матір, що та більше не підвелась. Хлопець стояв над бездиханним тілом матері, і його огорнуло нестерпне відчуття провини перед нею.

«Це я винен!»

І, наче ним заволодів якийсь демон, хлопець пішов до кухні і схопив величезного ножа. Немов уві сні, пішов до спальні, де в п’яному дурмані лежав на ліжку батько. Не вимовивши ані слова, хлопець всадив йому ніж у спину. Батько закричав і спробував перевернутися на живіт, але син ударив його ножем іще раз. І знову, і знову. І бив довго, аж доки страшні крики стихли.

А тоді хлопець кинувся геть із дому. Але вулиці Марселя виявилися теж негостинними. Через його незвичну зовнішність інші малолітні втікачі його сторонились, і він був змушений тулитися сам-один у льохах якоїсь напівзруйнованої фабрики, харчуватися краденими фруктами й сирою рибою з доків. Єдиною його розрадою були потріпані журнали, що їх він знаходив у смітниках, і хлопець навчився їх читати. Час минав, і він мужнів. Коли йому було дванадцять, інша волоцюжка — дівчина, вдвічі старша за нього, — кепкувала з нього на вулиці й спробувала вкрасти в нього їжу. Він побив її мало не до смерті. Відтягнувши нарешті хлопця від неї, поліцейські поставили йому ультиматум: або він забереться з Марселя, або піде до в’язниці для неповнолітніх.

І хлопець перебрався до Тулона. Співчуття, яке він читав в очах перехожих, поволі переросло у страх. Хлопець виріс і перетворився на дужого молодого чоловіка. Коли люди проходили повз нього, він чув, як вони перешіптуються. «Привид, — казали вони, із жахом споглядаючи його неймовірно бліду шкіру. — Привид з очима диявола!»

І він почувався привидом... прозорим, що пливе від одного порту до іншого.

Здавалося, люди дивляться крізь нього.

У вісімнадцять років в одному з портових містечок він спробував украсти ящик із м’ясними консервами з якогось вантажного судна, і його спіймали на гарячому. Двоє матросів жорстоко лупцювали його, від них смерділо пивом, точнісінько як від батька. Страх і ненависть, що жевріли десь глибоко в ньому, враз вирвалися назовні, наче якесь чудовисько. Одному матросові він скрутив в’язи голими руками, і лише прибуття поліції врятувало другого від такої самої долі.

Через два місяці він, закутий у кайдани, прибув до в’язниці в Андоррі.

«Та ти білий, як привид, — реготали в’язні, коли охоронці вели його коридорами, голого й замерзлого. — Ви лише гляньте на нього! Мабуть, цей привид просто пройде крізь ці стіни».

За дванадцять років, що їх він провів у в’язниці, його тіло й душа змізерніли, і він зрозумів, що й справді став прозорим.

«Я привид.

Я не маю ваги.

Я химера... блідий, наче привид... бреду цим світом самотньо...»

Якось уночі «привид» прокинувся від страшних криків в’язнів. Він не міг збагнути, що за невидима сила трясе не лише підлогу, на якій він лежить, а й стіни його кам’яної клітки. Ледь устиг він зірватись на ноги, як точно на те місце, де він спав, упала величезна кам’яна брила. Він підвів голову, щоб подивитися, звідки вона взялася, і раптом побачив діру в стіні, а за нею — щось таке, чого йому не доводилось бачити ось уже понад десять років. Місяць.

Земля ще здригалася, а «привид» уже повз вузьким тунелем, задихаючись, вибирався на відкритий простір і котився голим схилом гори до лісу. Він біг цілу ніч, весь час донизу, напівпритомний від голоду й виснаження.

На світанку, вже на межі свідомості, він опинився у просіці, якою крізь ліс тяглися рейки. Побрів уздовж залізничного полотна, наче вві сні. Побачив якийсь порожній товарний вагон і заліз у нього, шукаючи даху й спочинку. Коли він прокинувся, поїзд уже їхав. Як довго? Куди? Від голоду нестерпно болів живіт. «Я що, помираю?» І знову провалився в сон. Прокинувся від чийогось крику: хтось жорстоко лупцював його, тоді викинув із вагона. Увесь закривавлений, він довго блукав довкола якогось невеличкого села у марних пошуках їжі. І врешті-решт ослаб настільки, що не міг більше ступити ні кроку. Він повалився на узбіччі шляху і знепритомнів.

Світло з’явилось поволі, і «привид» розмірковував над тим, як давно він помер: «День тому? Три дні?» Зрештою, яке це мало значення? Постіль була м’яка, наче хмарка, а повітря довкола солодко пахло свічками. Ісус стояв поряд і дивився на нього: «Я тут, — сказав Ісус. — Нагробну брилу відкотили, і ти народився знову».

Він засинав і прокидався. Розум був затуманений. Він ніколи не вірив у рай, а тут виявилось, що Ісус пильнує його. Поряд із ліжком з’являлась їжа, і «привид» їв, майже відчуваючи, як кістки обростають плоттю. А потім знову засинав. Коли прокидався, Ісус усе ще стояв над ним й усміхався, промовляючи: «Ти спасенний, сину Мій. Благословенний той, хто йде Моїм шляхом».

І він знову засинав.