— Месьє Ленґдон, — сказала вона, витягаючи з кишені якийсь папірець, — ось телефон поштової служби посольства. Вони просили, щоб ви зателефонували якнайшвидше. — Вона простягнула йому папірець, уважно дивлячись просто у вічі. — Подзвоніть зараз, доки я пояснюватиму капітанові цей код.

Ленґдон подивився, що написано на папірці. Якийсь паризький номер, а потім ще кілька цифр.

— Дякую, — пробурмотів він, відчуваючи, що його охоплює тривога. — А де я візьму телефон?

Софі вже зібралась дістати з кишені свій мобільник, але Фаш жестом заборонив їй. Тепер він нагадував Везувій, що от-от вивергнеться. Не відводячи погляду від Софі, він витягнув свій телефон і подав його Ленґдонові.

— Цю лінію не прослуховують, месьє Ленґдон. Можете телефонувати.

Ленґдон не міг збагнути, чому Фаш так розлютувався. Почуваючись доволі незручно, він узяв телефон. Фаш негайно відвів Софі вбік і тихо почав її «сповідати». Цей капітан подобався Ленґдонові дедалі менше. Він відвернувся, увімкнув мобільник і набрав номер з папірця, який дала йому Софі.

Пішли гудки. Один гудок... два... три...

Нарешті на дзвінок відповіли.

Ланґдон сподівався почути голос чергового з посольства, а натомість увімкнувся автовідповідач. Дивно, але голос видався йому знайомим. Ще б пак! Це був голос Софі Неве.

«Bonjour, vous êtes bien chez Sophie Neveu, — казав жіночий голос. — Je suis absente pour le moment, mais...»¹²

Ленґдон розгублено подивився на Софі.

— Пробачте, мадемуазель Неве, але, здається, ви дали мені...

— Ні, це правильний номер, — поспішно перервала його Софі, наче чекала цього запитання. — Посольство має автоматизовану систему прийому й передачі повідомлень. Ви мусите набрати ще код доступу, щоб почути повідомлення, призначені для вас.

— Але... — здивовано почав Ленґдон.

— На папірці, що я вам дала, є ще три цифри.

Ленґдон відкрив було рот, аби пояснити, що вона помилилась, але тут Софі кинула в його бік красномовний погляд, який тривав лише якусь мить. Її ясні зелені очі чітко промовляли: «Нічого не запитуй. Роби, що тобі кажуть».

Украй збентежений Ленґдон набрав три цифри, що були на папірці: 454.

Автовідповідач умить замовк, а натомість Ленґдон почув електронний голос, що казав французькою мовою: «Ви маєте одне нове повідомлення». Очевидно, 454 — це код, який давав змогу Софі прослуховувати свої повідомлення, перебуваючи поза помешканням.

«Я зараз прослуховуватиму пошту цієї жінки?»

Ленґдон почув, що плівка перемотується. Нарешті вона зупинилась, і апарат увімкнувся. Ленґдон уважно слухав. І знову почув голос Софі.

«Месьє Ленґдон, — вона говорила пошепки й схвильовано. — Не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно слухайте. Ви в небезпеці. Чітко виконайте все, що я вам зараз скажу».

Розділ 10

Сайлас сидів за кермом чорного «ауді», яке добув для нього Учитель, і розглядав у вікно славнозвісну церкву Святої Сульпіції. Над довгастою будівлею церкви, наче віддані вартові, височіли дві дзвіниці, освітлені знизу рядами прожекторів. Із кожного боку церква мала по ряду філігранних колон, що в темряві скидалися на ребра якогось хижого і прекрасного звіра.

«Ці поганці заховали наріжний камінь у храмі Божому». Укотре братство засвідчило свою легендарну пристрасть до облуди й брехні. Сайласові не терпілося знайти камінь і віддати Учителеві, щоб вони знову заволоділи тим, що це братство колись давно викрало у вірних.

І яким могутнім тоді стане «Опус Деї»!

Припаркувавши «ауді» на безлюдній площі Святої Сульпіції, Сайлас вдихнув повітря і спробував зосередитись на завданні, що привело його сюди. Могутня спина й досі боліла від недавнього самобичування. Однак цей біль був нічим порівняно з тим безмежним стражданням, що заповнювало його життя, доки «Опус Деї» порятувало його.

Спогади й досі терзали його душу.

«Звільнися від ненависті, — наказував собі Сайлас. — Пробач винуватцям твоїм».

Дивлячись угору на кам’яні вежі церкви, Сайлас намагався подолати в собі знайомий потяг... цю силу, що часто повертала думки в минуле, знову замикала його у в’язниці, де промайнула молодість... Спогади про чистилище накотилися, як завжди, раптово і збурили все його єство. Здавалося, він знову відчуває сморід гнилої капусти, нудотний запах смерті й людських нечистот... чує Крики безнадії у завиванні вітру над Піренеями і тихі схлипи усіма забутих, нікому не потрібних людей.

«Андорра», — подумав він і відчув, як напружились м’язи.

Неймовірно, але саме в цій крихітній гірській країні, що загубилась десь між Іспанією й Францією, де він тремтів від холоду у своїй кам’яній камері і прагнув лише одного — смерті, прийшов до нього порятунок.

Тоді він цього не розумів.

Осяяння настало за довгий час після того, як прогримів грім.

Тоді його звали не Сайлас, хоч він і не пам’ятає, яке ім’я дали йому батьки. Він пішов із дому, коли мав сім років. Вічно п’яний батько, кремезний вантажник у порту, розлютився, коли в нього народився син-альбінос. І часто лупцював матір, звинувачуючи в зраді. Коли хлопець заступався за неї, йому теж добряче перепадало.