— Але чому Соньєр це написав? — вигукнув Ленґдон. Тепер його розгубленість і збентеження поступились місцем щирому гнівові. — Навіщо мені вбивати Жака Соньєра?

— Мотиву Фаш іще не знає, але він записував усю вашу розмову, сподіваючись, що ви якось себе викажете.

Ленґдон лише роззявив" рота й не вимовив ні слова.

— Він має при собі мініатюрний мікрофон, — пояснила Софі, — що під’єднаний до радіопристрою в нього в кишені. Той передає все на командний пост у кабінеті куратора.

— Неймовірно, — пробурмотів Ленґдон. — До речі, я маю алібі. Після лекції я поїхав просто до готелю. Можете поцікавитися в консьєржа.

— Фаш уже цікавився. В його звіті сказано, що ви взяли в консьєржа ключ від номера приблизно о пів на одинадцяту. Вбивство ж відбулося близько одинадцятої. Тож ви легко могли вийти з готелю непоміченим.

— Та це просто якесь безглуздя! Фаш не має доказів!

Софі здивовано подивилась на нього: «Як не має доказів?»

— Месьє Ленґдон, ваше ім’я написане на паркеті поряд із тілом, а в щоденнику Соньєра зазначено, що ви мали з ним зустрітися приблизно в час убивства. — Вона помовчала. — Фаш має більш ніж достатньо підстав заарештувати вас і допитати.

Ленґдон раптом відчув, що йому потрібний адвокат.

— Я не робив цього.

Софі зітхнула.

— Це вам не американське кіно, месьє Ленґдон. У Франції закон захищає поліцію, а не злочинців. Прикро, але в цьому випадку доводиться враховувати ще й реакцію засобів масової інформації. Жак Соньєр був дуже відомою постаттю в Парижі, його тут любили й шанували. І завтра вранці його вбивство стане новиною номер один. Від Фаша вимагатимуть негайно якоїсь заяви для преси, і він виглядатиме значно краще, якщо до того часу вже заарештує якогось підозрюваного. Винні ви чи ні, а Центральне управління судової поліції, очевидно, триматиме вас доти, доки вони не з’ясують, що ж сталося насправді.

Ленґдон відчув себе в пастці.

— Чому ви мені все це розповідаєте?

— Бо я, месьє Ленґдон, вірю, що ви невинні, — Софі на мить відвернулась, а потім знову подивилась йому у вічі. — А також тому, що це частково з моєї вини ви вскочили в цю халепу.

— Вибачте, не зрозумів... Це ви винні, що Соньєр мене підставив?

— Соньєр не хотів вас підставляти. Сталася помилка. Це послання на підлозі призначене для мене.

Якусь мить Ленґдон намагався осягнути суть її останніх слів.

— Перепрошую?..

— Цей текст був не для поліції. Він написав його для мене. Мабуть, у ті хвилини він так поспішав, що й не подумав, як це сприйме поліція. — Вона на мить замовкла. — Числовий код не має жодного сенсу. Соньєр написав його, щоб до розслідування обов’язково залучили криптографів, тобто щоб я якнайшвидше довідалась, що з ним сталося.

Ленґдон відчув, що в нього паморочиться в голові. Він ще не знав, божевільна Софі чи ні, але принаймні тепер зрозумів, чому вона намагається йому допомогти. P.S. Знайдіть Роберта Ленґдона. Вона, вочевидь, вирішила, що цим постскриптумом куратор просив її знайти Ленґдона.

— Але з чого ви взяли, що послання призначене для вас?

— Вітрувієва людина, — просто відповіла вона. — Цей рисунок завжди був моїм улюбленим твором да Вінчі. Він і скористався ним, аби привернути мою увагу.

— Зачекайте хвильку. То куратор знав, який твір да Вінчі ваш улюблений?

Вона кивнула:

— Пробачте. Мені треба було розповісти все по порядку. Жак Соньєр і я...

Софі змовкла, і Ленґдон несподівано почув у її голосі прихований сум, якийсь жаль, пов’язаний із минулим. Між Софі і Жаком Соньєром, вочевидь, були якісь особливі стосунки. Ленґдон уважно подивився на привабливу молоду жінку, яка стояла перед ним. Для нього не було таємницею, що у Франції літні чоловіки часто заводять молодих коханок. Але Софі Неве якось важко було уявити в ролі утриманки.

— Ми посварилися десять років тому, — прошепотіла Софі. — Відтоді ми майже не спілкувались. Але сьогодні, коли в наш відділ подзвонили й сказали, що його вбито, і коли я побачила знімки з його тілом і з цим текстом на підлозі, то зрозуміла: він намагався щось мені передати.

— Це через Вітрувієву людину?

— Так. І через літери P.S.

— Постскриптум?

Вона похитала головою.

— Ні. Це мої ініціали.

— Хіба вас звати не Софі Неве?

Вона подивилась убік.

— П. С. — це прізвисько. Так він називав мене, коли я жила з ним. — Вона спалахнула. — Це означає Принцеса Софі.

Ленґдон не знав, що й сказати.

— Безглуздо, знаю, — додала вона, — але це було давним-давно. Коли я ще була маленькою дівчинкою.

— То ви знали його ще в дитинстві?

— Ще й як знала, — в її очах заблищали сльози. — Жак Соньєр — мій дідусь.

Розділ 14

— Де Ленґдон? — Фаш востаннє затягнувся й увійшов до кабінету.

— Досі в туалеті, — з готовністю доповів лейтенант Колле.

— Тягне час, — пробурчав капітан.

Він заглянув через плече лейтенанта на червону цятку на екрані, і Колле майже фізично відчув його нетерпіння. Фаш долав у собі бажання піти й перевірити, чим там Ленґдон зайнятий. В ідеалі об’єктові таємного спостереження слід було надати якнайбільше часу й свободи, щоб приспати його пильність. Ленґдон мав повернутися з власної волі. Однак минуло вже десять хвилин.

Надто довго.