— Але... чому? — запитав Ленґдон. Софі вже все пояснила йому по телефону, але він хотів почути це наживо.

— Тому, — сказала вона й підійшла ближче, — що Фаш підозрює у цьому вбивстві передусім вас.

Ленґдон уже був готовий до такого пояснення, однак воно й досі видавалося йому цілковитим абсурдом. Якщо вірити Софі, то його сьогодні привезли до Лувру не як знавця символів, а насамперед як підозрюваного, і він, сам того не відаючи, став об’єктом улюбленого методу допиту управління судової поліції — так званого surveillance cachée — коли поліція спокійно викликає підозрюваного на місце злочину і ставить йому найрізноманітніші запитання, сподіваючись, що в того нерви не витримають і він сам себе викаже.

— Подивіться, що у вас в лівій кишені, — сказала Софі. — Доказ, що за вами стежать.

Ленґдон ще більше збентежився. Подивитися в кишеню? Це нагадувало якийсь дешевий фокус.

— Та ви подивіться, подивіться.

Ленґдон розгублено запхав руку в ліву кишеню свого твідового піджака — туди він ніколи нічого не клав. Порився й не знайшов нічого. «Що за дурнуваті жарти? Може, ця Софі таки божевільна»? Раптом пальці щось намацали. Щось маленьке й тверде. Затиснувши предмет пальцями, Ленґдон обережно витягнув його і почав розглядати. Це був металевий ґудзичок, схожий на батарейку для годинника. Раніше він його не бачив.

— Що за?..

— Спеціальний маячок стеження, — пояснила Софі. — Постійно передає сигнал про пересування об’єкта через супутник Глобальної системи орієнтування на комп’ютер в управлінні судової поліції. За допомогою таких маячків ми визначаємо місцеперебування людей з точністю до двох футів у будь-якій точці земної кулі. Отже, ви в них на прив’язі. Агент, що приїжджав по вас до готелю, підкинув його вам у кишеню ще до того, як ви вийшли з номера.

Ленґдон миттєво згадав усе, що відбулося в готелі... як він нашвидкуруч приймав душ, одягався... і як поліцейський догідливо подав йому твідовий піджак, коли вони виходили з номера. «На вулиці прохолодно, месьє Ленґдон, — сказав агент. — Весна в Парижі зовсім не така, як у ваших піснях». Ленґдон подякував і одягнув піджак.

Оливкові очі Софі дивилися суворо.

— Я не розповіла вам раніше про цю річ, бо не хотіла, щоб ви полізли до кишені на очах у Фаша. Він не має знати, що ви її знайшли.

Ленґдон не знав, що й казати.

— Вони організували стеження, бо боялися, що ви втечете. — Вона помовчала. — Хоч насправді вони дуже сподівались, що ви спробуєте втекти; це розв’язало б їм руки.

— Але навіщо мені втікати? — вигукнув Ленґдон. — Я ж ні в чому не винний.

— А от Фаш думає інакше.

Ленґдон сердито рушив до урни зі сміттям, щоб раз і назавжди позбавитися цього маячка.

— Ні! — Софі схопила його за руку. — Залиште його в кишені. Якщо викинете, сигнал не рухатиметься, і вони зрозуміють, що ви його знайшли. Фаш залишив вас самого лише тому, що може стежити за вашим пересуванням. Якщо він запідозрить, що ви розкрили його карти... — Софі не закінчила, а натомість вихопила в Ленґдона металевий ґудзичок і поклала знову йому до кишені. — Хай буде при вас. Принаймні, поки що.

Ленґдон геть розгубився.

— Але з чого Фаш узяв, що це я вбив Жака Соньєра?

— Він має вагомі підстави підозрювати вас, — Софі була дуже серйозна. — Є один доказ, якого ви ще не бачили. Фаш навмисне не показав його вам.

Ленґдон спантеличено витріщився на Софі.

— Чи пригадуєте ви ті три рядки, які Соньєр написав на підлозі?

Ленґдон кивнув. Слова й цифри міцно вкарбувались йому в пам’ять.

Софі стишила голос до шепоту.

— На жаль, ви бачили не весь текст. Там був іще четвертий рядок, який Фаш сфотографував, а тоді спеціально витер перед вашим приходом.

Ленґдон знав, що написи такими спеціальними маркерами легко стираються, але ніяк не міг збагнути, навіщо Фашеві потрібно було стирати доказ.

— Фаш не хотів, щоб ви знали про цей останній рядок. Принаймні, доти, доки він не зажене вас у глухий кут.

Софі витягла з кишені комп’ютерний видрук і повільно його розгорнула.

— Фаш одразу передав усі знімки з місця злочину до відділу криптографії, сподіваючись, що ми розгадаємо, що Соньєр хотів цим сказати. Ось знімок усього тексту. — І вона простягнула аркуш Ленґдонові.

Спантеличений, він подивився на знімок. На ньому великим планом красувався пурпуровий текст на паркеті. Останній рядок був як грім серед ясного неба.

О Draconian devil!

Oh lame saint!

P.S. Find Robert Langdon14

Розділ 13

Кілька секунд Ленґдон, приголомшений, мовчки дивився на знімок із постскриптумом Соньєра. P.S. Знайдіть Роберта Ленґдона. Здавалося, підлога захиталась йому під ногами: «Соньєр залишив постскриптум із моїм ім’ям»? При всій своїй багатій уяві Ленґдон не міг збагнути, чому той так учинив.

— Тепер розумієте, — допитувалась Софі, — чому Фаш викликав вас сюди і вважає головним підозрюваним?

Єдине, що Ленґдон розумів цієї миті, то це те, чому Фаш виглядав таким вдоволеним, коли він, Ленґдон, припустив, що Соньєр міг би просто написати ім’я вбивці.

Знайдіть Роберта Ленґдона.