Читаем Знахар полностью

Він вийшов на вулицю і штовхнув двері гаража, де стояв знайомий йому з учорашньої поїздки "Мерседес", інше місце було порожнє. На стіні висіли велосипеди, два нових кроси Merida. Він вибрав чоловічий, трохи опустив сідло, зачинив гараж і поїхав у місто. Точніше, в село. Точніше, в ліс, бо, як виявилося, будинок знаходився в невеликій глушині. Він стояв на пагорбі, але, скільки сягало око, не було жодних ознак життя. Невиразні обриси якихось гір (він ніколи не був сильний у географії), тумани, що пливли вдалині, сіре небо, яке не надихало на романтику. Ні селянина з плугом, що жене вола, ні жінки, що зігнулася в пошуках хмизу, ні відгомону Хелмоньського[34]. У січні цього не побачиш, подумав він із посмішкою. Перед будинком – дорога, вимощена якимось дрібним камінням, за нею – ліс, а ліворуч і праворуч – майже дзеркальний пейзаж пагорбів, гаїв і лугів. Можливо, поля. Взимку важко сказати. Кшисєкові хотілося повернути назад, але головною метою поїздки було провітрити голову і штани.

Рушив праворуч. Педалі крутив впевнено, надворі було лише кілька градусів тепла, і Кшись не хотів застудити собі горла. Ліс пахнув, незважаючи на зиму, може, не так сильно, як після весняного дощу, але приємно. Стежка весь час вела вздовж дерев. Через кілька хвилин він помітив вдалині каплицю, отже, вибрався на перехрестя. На перехресті важливих шляхів завжди зводили каплички, перехрестя якось міцно вкарбувалося в людську свідомість. Адже саме на перехрестях укладалися угоди з дияволом. Він шукав у своєму ослабленому самогоном мозку будь-які відомості на цю тему, але нічого не спадало на думку. Він під'їхав до побіленої каплички і вирішив зробити першу зупинку. Його дорога перетиналася з іншою, цього разу асфальтованою.

Каплиця, мабуть, була зроблена з якоїсь кам'яної брили. У ній було багато отворів, ніби якийсь святотатець з'їхав тут з глузду з дрилем і випробовував новітній набір свердел, але не було видно жодної цеглини чи іншого будівельного матеріалу. Дірки були пережитком старого звичаю, про який Кшиштоф говорив учора ввечері. На Великдень селяни завжди приходили запалити свічку просто з каплиці – метод полягав у тому, що в кам'яну ямку, вистелену сіном, встромляли кілок і крутили його. Саме звідси навесні брали перший вогонь і розпалювали ним вогнище в хаті.

Хлопець обійшов усе навколо, а потім сфотографував на телефон умертвеного Ісуса, який сидів у класичній позі – сумний, розбитий роздумами, – похиливши голову, обтяжену терновим вінком, на руку. Раптом Кшись відчув, нібито щось зачепив ногою. Він нахилився і побачив стару ганчір'яну ляльку. Якщо це була іграшка, то, мабуть, вона належала якійсь бідній дитині, бо мало чим нагадувала людину. Таке собі міні-опудало, страшила на горобців, з великими очима і волоссям із соломи. Кшись розгріб землю рукою і помітив, що там є ще щось, ще одна лялька.

Дивна річ. Хто ховає ганчіркових ляльок біля каплички? Він не чув про такий звичай серед католиків. Може це вуду? Нічого собі. Він продовжував копати і натрапив на ще одну ляльку. І ще одну. І ще одну. Він витягав їх одну за одною. В якийсь момент їх стало дванадцять, і вони лежали навколо нього.

– Не роби цього, хлопче, – почув він хрипкий голос.

Кшисєк схопився на ноги, наче обпечений. Перед ним стояв старий селянин, притулившись до велосипеда. Так, для двадцятирічного хлопця кожен, кому за сорок, старий, але цьому насправді було щонайменше сімдесят років. І велосипеду, мабуть, теж. Дядько був одягнений у брудний костюм, який виглядав неохайно з-під сильно втомленого життям і боротьбою з миючими засобами пальта до половини стегна. І найголовніше. У типа однозначно і без найменшого сумніву було лише одне око – праве. На місці лівого – бліда шкіра. Це він точно зустрічав з горезвісним Квасеком.

– Доброго ранку, пане, – інстинктивно привітався Кшись.

– Доброго ранку. – Чоловік злегка нахилив кашкета. – Краще цього не чіпати. Закопати. Залишити.

– Вибачте. – Він хотів, на знак каяття, негайно закопати ляльок, але було б глупо закидати їх у яму ногою. – А що це за ляльки? – запитав він, адже вчора обіцяв поговорити з цим типом.

Чоловік насупився на нього одним оком, не звертаючи на ганчіркових ляльок ані найменшої уваги.

– Плачки.

– Які ще плачки?

Квасек підійшов до каплиці і притулив до неї велосипед. Він потиснув хлопцеві руку, і його потиск був досить міцним, незважаючи на вік. Чоловік якусь мить дивився на результат діяльності Кшисєка, потім присів навпочіпки і дуже обережно почав виправляти шкоди.

– Коли у тебе є дитина, яка все плаче і плаче, робиш ось таку ляльку, мамуну, і кладеш її на головку дитині. Потім несеш її на хресну дорогу і ховаєш. А потім швидко йдеш додому, не обертаючись.

– Хресну дорогу?

– На перехрестя.

– І це працює? – запитав Кшисєк.

– Не знаю, у мене ніколи не було дітей, – відповів Квасек. – Але життя навчило мене, що якщо не маєш необхідності рушати, то краще залишити і не рушати.

– Бачу, у вас тут так загально прийнято.