Читаем Знахар полностью

Стілець загрозливо скрипнув, повідомляючи йому, що якщо не витримає, то це не його вина, адже попередження було надіслано. Треба бути титаном, щоб витримати вагу пароха Вацлава Радзєєвського. І якщо сільський поліцейський виривався з стереотипів, мов кіт з ванни, так ксьондз надзвичайно вдало в ці стереотипи вписувався. Можна було б довго розповідати про його лисину, що спиралася на стіну залишків волосся на потилиці, про три підборіддя, про товсті пальці, які насилу оперізувалися трьома перснями, але досить сказати, що він сидів на стільці, а не в кріслі, боячись, що просто не зможе встати зі зручного сидіння.

Кшисєк дивився на нього якби неохоче, пам'ятаючи зауваження матері, яка з дитинства втовкмачувала йому, що не можна нав'язливо витріщатися на товстих людей, бо це негарно. Зате було добре розжиріти за гроші парафіян, як медальний кабанчик? - хотів запитати він у батьків, але все, що він міг зробити в той момент, - це вести боротьбу думок із самим собою. Скільки б він зараз віддав за маленьку дівчинку в поліклініці, яка б, напевно, сказала: "Дідусю, а тут у них кит!".

Голосно зітхнувши, парафіяльний священик, випростався на стільці і розгладив сутану, з якої можна було б пошити вбрання для кількох вікаріїв. Він витер чоло хустинкою і з радістю прийняв склянку віскі, налиту Якубом з красивого графина у формі шахової вежі.

– За це я ціню тебе, – сказав він. – Якби Бог хотів, щоб віскі подавали з колою, він би сам це вигадав. – Він побрязкав кубиками льоду і випив вміст одним ковтком, а потім багатозначним жестом попросив добавки.

– Що привело отця-добродія до мене? – запитав Якуб, і Кшисєк здивувався, почувши такий титул. Тепер кажуть просто "отче", а коли він був малим, бабуся навчала його, що до кожного священика, незалежно від того, знаєш ти його чи ні, треба звертатися: "Хай буде прославлений". А ще кажуть, що колись парафіяльному священикові цілували перстень.

– Це ваш новий підопічний? – запитав священик.

– Так, – відповів Якуб.

– Гм... – Ксьондз оглянув Кшисєка з ніг до голови, мабуть, уже вдесяте відтоді, як той увійшов до дому. Він підморгнув, змочивши губи у віскі, і перевів подих. – Турбота, Якубе, велика турбота, – почав він болісним голосом. – Моя паства стривожена, налякана, і взагалі люди чомусь наклали в штани. Знаєш, чому?

– Через вбивство?

– А ось і ні. Проте, заразом і так. Через мого вікарія.

– Можна ясніше, отче добродію.

– Бачиш, Якубе, справа, на перший погляд, проста. – Священик знову поправився на стільці. – Ми всі тут живемо щасливо і мирно. Це така рівновага, прямо тобі ідеальний приклад симбіозу. Я – зразковий парох, який робить все, що може, щоб якось нести цю тацю. Дбаю про молодь, організовую для них поїздки, вожу стареньких до Ченстохови, подружніх примирюю. Тут немає місця для скандалів, бо я просто віддаю перевагу жінкам, а з моїм здоров'ям можу на них тільки дивитися. Я спостерігав за вашими з Зенобією вибриками і спостерігатиму далі. Ви нікому не шкодите, навпаки, ви рятуєте людей. Я впевнений, що це не обман, і ви самі добре знаєте, чому. Ти церкви уникаєш, цураєшся її, справа твоя. Якби ви прошепотіли, що робиш ці чудеса під натхненням Святого Духа, то був би забезпечений до кінця життя. Міжнародна слава, паломництва, як до Лурду. Не хочеш, не буду в це вникати, бо ти людина спокійна і розважлива, не бунтуєш проти Церкви. І так би ми тут жили, ти когось вилікуєш, а я похрещу, ідилія.

– Це була неписана домовленість за багато років, просто так сталося, – підтвердив Якуб. – Я колись зцілив племінницю ксьондза, щоб ти чітко бачив ситуацію, – звернувся він до Кшисєка, який кивнув, що зрозумів. Виходило так, що, мабуть, кожен у цьому селі був чимось зобов'язаний таємничому цілителю.

– Тепер це може змінитися, і ми повинні з цим розібратися, – занепокоєно промовив парох.

– Я так розумію, що справа стосується цього вікарія.

– Не інакше. Він молодий, амбітний, злий на весь світ за те, що той закинув його в таку діру. Йому нудно, він нічого не робить, тільки сидить в Інтернеті. Зрештою, я почув, що він людей бунтує, морочить їм голови. Про тебе він уяви не має, але якщо буде винюхувати і копати, то дізнається. Про Жарцувну він дізнався, на месі навіть щось згадав, тільки ж люди не темні, до її хати зі смолоскипами і вилами не пішли. Його це дуже роз'ярило, бо ж йому хотілося боротися із забобонами. Але він не розуміє, що цей забобон у вигляді знахарки лікує людей у цьому селі десятиліттями, немає жодної людини, якій би вона не допомогла. Він стає все більш і більш нахабним, і мені здається, що він збирається завдати удару. Якщо він дізнається про тебе, то це буде гаплик. Буде цирк, ЗМІ, вся Польща почує про нього, а Церква пошукує медійників. Він вже хотів влаштувати шоу із Зенобією.

– А що це було? – зацікавився Якуб.

– Що її не можна ховати на освяченій землі. Ми навіть не знаємо, чи вона була хрещена. Я тупнув ногою і накричав на того гівнюка, похорон був як слідує. Все село зійшлося. Але це була дрібниця, з тобою я б ради не дав.