Читаем Знак Саваофа полностью

Юлiя приходила завжди вчасно, шурхочучи випрасуваним своїм темним одiянням, ховаючи свої блискучi, пiдсвiченi молодiстю очi; крiзь рясу було видно стрункiсть її тiла, її гнучкiсть, яка здається, чинила супротив строгiй обiтницi, — i тут Лаврентiй вiдчув, що його опосiдає сум. Вiн подумав, що ловить слова її, як вiтер, вслухається в її ходу. Навiть запах простого вбрання викликав якийсь радiсний, майже дитячий зойк у душi. Вiн спостерiгав, як вона йшла, легко, без напруги, i говорила слова, сидячи на плямi свiтла, легко, без плотоядностi усмiхаючись; так усмiхалися не для когось одного, а для всього свiту, а свiт у Бiблiї був Божим, хоча i страшним. Вiн радiв її появi, як радiють дiти вiтровi, як дитина, вiн вiдкривав у її словах щось бiльше, нiж було вкладено в його голову, принаймнi йому так видавалося; вiн почував себе незграбним, пихтiв, червонiв, коли мова заходила про стороннi речi. Отак сидiв та думав, щоб воно могло означати, а вона дивилася на нього широко вiдкритими фiолетовими очима, ледь душачи щирий смiх подиву: як така доросла людина може не знати простих банальних речей. Тодi вiн сам смiявся з себе, ляскав по колiнах, щиро брав її за руку, яку вона повiльно, але впевнено прибирала, i вiн вибачався, а вона говорила: «Нiчого, нiчого, нiчого», — мовляв, це ж ти, Лаврентiй, вiд тебе нiчого поганого не може бути. I вiн заливався свiтлим щастям вiд того, що його розумiють, не плюють в обличчя. I коли вона захворiла, сталося те, чого вiн найбiльше боявся. Прийшов час, i сум заволiк його очi; глибокий, так, що навiть не вiдчувалося дна, — таким чорним був для Лаврентiя. Вiн сам не вiдав, безпорадно дивлячись у пустош за вiкном, чому свiт, такий чудний i вiддалений, наблизився до нього i став вуркотiти надокучливо, заливисто та безжально, як то буває у порожнiй хижi, продутiй наскрiзь вiтрами, вiн ловив цю печаль, яка надходила до нього, як прохолода у спеку, але не полишала розуму, змушувала часто битися думку, i тому вiн вловлював невблаганний знак, що вiдмовляв йому, посилав, окутуючи плечi, щось велике, а потiм в одну мить вiдбирав. Лишав вiн i якесь пекуче терзання, що посекундно наповнювалося свiтлою радiстю. I тодi ця срiбна печаль, що йшла свiтом, зникала. Юлiя присилала йому то хрестика, то вервечки через сестру Клементу, зiгнуту роками, з гачкуватим носом монашку; iнодi це були свiтлини святих або Дiви Марiї. За час її хвороби Лаврентiй несподiвано набився до столярiв на роботу. Там i пропадав цiлими днями. Вiн теслював, ладнав стiльцi, рiзав спинки для крiсел. Вiн полюбився теслям, i вони його часто лишали сторожувати комiрчину, що знаходилася в лiкарнi пiд патронатом самого Миколи Санича. Цей качконосий лiкар погрожував виписати Лаврентiя, але скоро побачив, що користi з нього тут бiльше.

Неочiкувана радiсть зробила його ще вiдлюдькуватiшим, наче Лаврентiй боявся розхлюпати своє щастя, зовсiм нетривке, яке не помiстити у загальне розумiння людських пристрастей, приторно-солодких звичок. В очiкуваннi Юлiї вiн рахував днi або розгортав полотняного згорточка, виймав довгастий якийсь предмет, гладив, нi, тiльки-тiльки доторкався пальцями. Баби чмокали язиками, зазираючи за штору, щоб пiдгледiти, i, нiчого путнього не визиривши, пожовуючи незадоволено губами, поверталися до своєї палати. Одного разу Єпiфанiй спробував пробратися до тумбочки. Його сполошив якийсь гамiр, чи то з переляку, чи то навмисне вiн розiрвав свiтлину з Дiвою. Як обпечений, вiн кинув на пiдлогу, прямо до лiжка Лаврентiя порвану листiвку, а сам чкурнув до себе, в окрему коптьорку. Лаврентiй повернувся вiд теслiв. Подивився на вчинене, але нiчого не сказав. Вiн взяв до рук клаптики паперу, довго сидiв, стуляючи їх, i погляд у нього робився важким, мов хто його сiрi очi налив свинцем. Вiн просидiв так до ранку, мертво втупившись у порвану свiтлину, лише губи ворушилися, порепанi за нiч вiд нелюдської напруги. Очi у нього налилися червоним i пiд ранок бризнули сльозами, що побiгли порiзаними зморшками щоками швидко, двома струмочками. Баби й мужики шепотiлися, значимо пiднiмаючи догори брови, смикаючи плечима, кахикаючи в кулаки. Лаврентiй, не кажучи й слова, подався до теслiв i невдовзi повернувся, тримаючи злiплену клеєм свiтлину. Вiдтодi вона стояла на тумбочцi, опираючись на потертий томик Святого Письма. Вiд того випадку Лаврентiй ще бiльше спохмурнiв, але чистий i радiсний, наче крик дитини, вираз в його очах не зникав.