Читаем Знак Саваофа полностью

Здавалося, вiн пережовував ту печаль та тугу, — ходив, мiцнiше ставлячи ноги на пiдлогу, розправивши плечi. На рип дверей реагував миттєво, не приховуючи нi вiд кого, що весь в очiкуваннi. Але приходила сестра Клементина. Вiн радiсно її зустрiчав, але очi шукали, зависаючи в повiтрi лагiдними сiрими скельцями, чогось iншого, начебто те, що зараз вiдбувається, є помилкою, зараз все проясниться, i Юлiя зайде, шурхотячи своїм монашим вбранням. Клементина перехоплювала той погляд, кивала головою, навiть трохи скрушно, але без осуду, такого зрозумiлого усiм людям, говорила м'яко, закриваючи молитовника на закладку:

— Сестра Юлiя скоро, слава Iсусу, стане на ноги.

Юлiя жила не серед показних, не серед яскравих парникових квiтiв цього блискучого, як скло, свiту, готового трiснути, розлетiтися на друзки, зрiзаючи все живе на шляху; вона невiдривно була живою iстотою в ньому самому, вона була не частиною його, а його прихистком, з якого вiн не пив анi кровi, анi наснаги; вiн носитиме те тремтiння в собi, знаючи, що воно довiку житиме в ньому, i нiчого свiт не зможе зробити з тим животворним, бо їх поєднало те, що люди називають Богом, те, що є початок i кiнець, що є безкiнечнiстю, яка владарює над усiм живим, що має дух; вiн з вiдчайдушною впевненiстю знав, що скоро вона зникне, як злiтають з небес хмари, але лишиться тут, у цих спаскуджених краях, де йому суджено знайти кiнець. I вона житиме, пiшовши кудись в невiдомiсть земних дорiг, у ньому, разом з кончиною, разом з вiрою у вiчнiсть, що вiдкривається будь-якiй людинi, коли вона з останнiм зойком покидає землю.

Вiн стояв або сидiв перед сестрою Клементою, як запитальний знак, а вона продовжувала говорити, журкочучи словами, втiшаючи його нiмим розумiнням, як i Юлiя розумiла те, що виникло мiж ними. Нарештi вiн був вiдкрив рота, щоб запитати, але Клементина притулила палець до уст.

— Для чого тобi запитувати, коли ти сам знаєш? У вас одна дорога — до Бога. Тож терпи те, що послав нам Господь.

— Iншого, сестро, не може бути.

— Скоро я пришлю її. В тому немає нiчого злого. Блуду ви не творите. I що Бог послав, не може бути блудом. Тiште одне одного словом Божим.

— Саме так, — тихо i впевнено вiдповiдав Лаврентiй i слухав Клементу.

У Лаврентiя ще не позросталися ребра, тому Микола Санич заборонив ходити йому до теслiв. Це опечалило Лаврентiя. Вперше вiн дозволив непослух. Вночi крадькома вiн пробрався у комiрчину i заходився стругати, клепати, наспiвуючи пiд носа щось iз Псалмiв. Вранцi донесли головному лiкарю. Сам Єпiфан, гордо трусячи цапиною борiдкою, дивився, як Микола Санич репетує перед сидячим з винуватим дитячим виглядом Лаврентiєм.

— Вон! Вон! Вон! — верещав Микола Санич. — Я не позволю, штоби здесь распоряжалiсь бомжи! Випiсать i пусть себе мастерiт на помойке!

Все б закiнчилося плачевно, аби дверi в лiкарню не прочинилися. В палату ввалило до десятка чоловiкiв, одягнених у чорнi пальта та шкiрянi куртки. Один, з голеною головою, з рубцем до вуха, крикнув:

— Хто тут головний?!

Микола Санич задрiботiв коротким кроком до прибулих.

— Чим маю прислужитися?

Андрюха Лямур змiряв його поглядом, поморщив носа, тодi ухопив за фалди чоловiка, в якого нiс був заклеєний бiлим пластирем, пiдтягнув до себе.

— Цей поважний чоловiк хоче щось сказати Лаврентiю. Де Лаврентiй, докторе?

Лаврентiй пiдчовпикав до гурту дорого одягнених чоловiкiв. Вiн впiзнав Андрiя i привiтався з ним майже поштиво, з сумом, i Андрiй чуттям звiра здогадався, що тут щось негаразд, але не дав зрозумiти, лише звернувся до того, з заклеєним обличчям:

— Ну, Мiтя, починай, — i стусонув його по плечах. — Давай, воно не так страшно.

Той, кого назвали Мiтьою, зробив непевний крок: очi його смiшно лупали, бiгали забинтованим обличчям. Вiн нагадував швидше блазня, i все, що вiдбувалося починало набирати кумедних вiдтiнкiв.

— Поп, — почав був Мiтя.

— Вiн не поп, — писнув Єпiфан.

— Заткнись, — рявкнув Лямур.

Єпiфан опашисто поклав три хрести у бiк монастиря.

— Лаврентiй, я прошу в тебе вибачення…

— Далi, чого заткнувся?!

— Мої товаришi теж просять вибачення… А ще я хотiв…

Андрюха Лямур знову запротестував, ухопив за вухо Мiтю, пiдтягнув до себе i зашепотiв, широко, як риба ковтає повiтря.

— Менi треба сказати щось йому наодинцi, — протягнув жалiбно Мiтя, дивлячись на Миколу Санича.

— О! Будь ласка… Будьте ласкавi…

Вони пiшли у глухий куток, вiрнiше, побрiв Лаврентiй, чимось незадоволений, та хто його запитував?

— А що з вашим колегою? — вiдчуваючи нюхом гешефт, поцiкавився Микола Санич.

— Вiн пережив складну пластичну операцiю. Поняв? — реготнув Лямур.

— Так, так, так.

— Ти не такай. Ти менi краще скажи, як ти поводишся зi старим.

Будеш тримати його доти, доки я тобi не скажу… Або доки я живий… Утямив, гнида? — несподiвано прошипiв Лямур i крутнув за качиного носа головного лiкаря. — Iнакше не лише носа, а i яйця одiрву.

— Мугу, мугу, — крiзь здавлений нiс продув Микола Санич.