Натовп влаштувався, як на футбольному матчi: передавали пляшки з пивом, забивалися кожен за свого вибраного героя. Люди сперечалися, потирали руки, пiд'юджували нападаючих. Вони билися об заклад, бо дiйство таки було варте, на їхню думку, будь-якого закладу. Але тут трапився конфуз. Серiя вибухiв у обох таборах противникiв почала розпорошувати їхнi сили. Коли роздратованi соснiвцi почали шукати винуватцiв, то ними виявилася ватага башибузукiв, якi запускали китайськi петарди та шутихи, власноруч переробленi для бiльшої дiї. I вони заспокоїлися. Продовжували дивитись, як люди у вогнi й диму повзають i вiддають молитви, не зважаючи на жодну конфесiю. Натовп ворушився в очiкуваннi чогось бiльшого. Натовп стояв на узвишшi з вiдчуттям власної гiдностi. А внизу гасав Льопа i горлопанив, пiднiмаючи на битву своїх братiв. Настоятеля виносили, бiгом, як пiд артобстрiлом, за руки та ноги двоє його правовiрних. Чорноризники дригонiли тiлами, обiймалися, ворушили бородами, без будь-якого набожного страху. Однi справляли нужду з перляку, iншi намагалися сховатися в старому млинi, але туди їх не пускали. Скоро на полi лишилося одне дрантя, пара мормонiв, пара чорноризцiв та ще побахкували, майже без ефекту, петарди та шутихи.

Далi розповiдають, що юрба глядачiв похитнулася, заколисала головами, розступилася двома хвилями; лишилися стояти тiльки гостi Бориса, недоумкувато, як люди, що зачули небезпеку, завертiли головами. I тут побачили, як Борис, захлинаючись кров'ю, харкаючи згустками на бiлий снiг, цiлими кавалками, повалився спиною, впав на лiктi, знов на спину, судомно скарлюченими пальцями згрiбаючи снiг, засовав вiдразу двома ногами, i перш нiж до нього пiдскочили на допомогу, застиг у неправдоподiбнiй, як зламана лялька, позi, вирячивши свої сiрi очi, де ще плавало золотисте сяйво лiхтарiв, у чорне розкрилля неба, а вiтер ворушив чуба. З горлянки ще свистiла кров, хоча тiло вже вивiльнилося i для стороннього ока стало чужим, непотрiбним i бридким, як i кожен труп. I тiльки тодi заголосили баби.

Пшикнуло ще кiлька петард. Все затихло пiсля окрику: «Швидку!» Вiтер гудiв степом, над соснiвським парком, розхитуючи патлате гiлляччя сосен та ялинок. Iлона пiдiйшла, вийшла з тiнi, ступила крок, постояла, знову пiшла, пропала в тiнi. Чорна шуба з соболiв вiдкинута на плечi, вiтер ворушив йоршик волосся. Вона зупинилася, подивилася на Бориса, постояла, i спокiйно, похитуючись на шпильках, подалася до авто, зронивши дорогою слово. Натовп передав це як слово «амiнь». Але нiхто того не чув. Головне, всi помiтили, що вона нiколи ще не була такою вродливою, як сьогоднi. Матова шкiра, розпашiле обличчя, палаючi очi, а на всiй її постатi — нiчна тiнь.

Швидка пiдскочила за десять хвилин, — з пагорба, набираючи швидкiсть. Iлона побачила, як мурашвою метушаться люди. Розповзаються жовтою плямою свiтла чорними моцаками, розтягуються до топтаних стежок, пропадають у темрявi; полiзла у скло швидкiсна траса, холодний вiтер задув бронзове волосся Єви, вибiливши зосереджене, далеке i вiдсутнє її обличчя, вона думала, напевне, про кохання i смерть або про останнє зовсiм не думала, тримаючи за руку наляканого Вучєтiча.

— Холодно. Увiмкни обiгрiвач.

— Так, — тiльки i сказала. Додала: — Зараз на дачу.

Не хочу в той свинюшник. Треба розслабитися. Так багато всього сьогоднi вирiшилося.

Чорна нiч гула пiд тугим вiтром. Вучєтiч нюхав кокаїн. Йому не хотiлося говорити, але вiн набрався духу i запитав:

— Де Душечка Гоша?

— Повинен бути на дачi. Скорiше за все, вже там, — вiдповiла Iлона.

— Ну й осiнь, — знайшовся Вучєтiч.

— Вiн мертвий? — несподiвано запитала Єва.

— Мертвiше не буває. Мертвiший за всiх своїх предкiв.

Чумирло.

V

Другу половину весни Лаврентiй долiковувався у соснiвськiй лiкарнi. Лiкарнею називався одноповерховий сарай сiрого кольору, що колись призначався для «хiмiкiв» та «зекiв», але якось воно повелося, що туди i надалi запихали найупослiдженiших громадян, а ще далi, з iнфляцiєю, добру частину передмiстя. Лiкарню ту називали «пiдаркою» або собачим мiсцем. Собачим його називали тому, що мiсцина ця невiдомим чином приваблювала з усiх закутiв собак для злучок. Ще в повоєннi часи мiсцева пацанва задля розваги розстрiлювала з рогаток i самопалiв псiв та сучок, що нюхалися i лигалися на пустирищi в незвичайно великих кiлькостях. Трохи пiзнiше, коли на пагорбi пiдняла стiни ця знаменита будiвля, хворi визбирувалися на крихiтних балкончиках, щоб половити гав та потiшитися собачим щастям. Вони курили, з вiдстороненим виглядом чудувалися одноманiтностi природних методiв. А от чому «пiдарка», то, напевне, з великої неприязнi до самої лiкарнi, а ще, можливо, причиною назви стала репутацiя головного лiкаря Миколи Санича, зовсiм бездарного, але з великими естетськими уподобаннями i непомiрною любов'ю до осiб чоловiчої статi.