Читаем Знак Саваофа полностью

Так пройшов час до лiта, без всiляких змагань, повернення в пам'ять, вiдлистуючи дорогоцiннi днi, що гибiли в чорних клоаках буденностi. Потiм, коли прийде час, вiн якось з дурiстю прогляне все пережите, i, напевне, здивується, але пiсля цього хлiб йому буде не те щоби гiркий, а просто нiякий; свiт, що вже наготувався розламати його навпiл, пощезне, закаламутиться, лише велике, бiле, зле чомусь сонце час у час, секунда в секунду буде дряпатися на горизонт, опускатися в чорну яму невiдомостi. О, тодi ще було далеко до тих днiв. Вiн навiть не уявляв, зараз вдивляючись, любуючись складками одягу, рухами Юлiї: здавалося, а може, воно так i було, що свiтлi кола пролягали бiля неї. Вона говорила трохи хрипавим голосом. Вiн несподiвано став боятися за неї. Юлiя блiда, наче з алебастру, стояла i читала зi Старого Заповiту; i тут йому прийшло в голову, що вона довго не житиме, що йому суджено пережити її; вiн жахався чiткостi свого роздуму, свiжiй свiдомостi, що проносила його кудись над пагорбами людського сумлiння. Вона розумiла його з пiвслова. Тому зупинила читання i якусь хвилину мовчала, притиснувши Святе Письмо до грудей. У повiтрi сiкли мухи. Спливав солоний i безводний серпень. Сонно говорили баби, вже зовсiм iншi. Вже виписали Єпiфанiя, що перед цим намагався накласти на себе руки, i аби не Лаврентiй, що нагодився по нуждi, то за якусь секунду Єпiфан сукав би нiжками у прогiрклому хлоркою повiтрi з цупкою дротинякою на шиї. Лаврентiй гладив його по головi, а вiн плакав, каявся, кусав пальцi. Єпiфан ще довго проживе, отримає багатий прихiд, скоро забуде про свою любов до великого руського народу, а так собi житиме, звично, як школяр, який зазубрює вiрша, нiчого в тому не смислячи. Так i вiн оглашав свої нехитрi проповiдi, сумним поглядом споглядаючи натовп, що вiдмахував хрести та бив чолом поклони; мабуть, вiн у такi хвилини iнодi думав про Бога, принаймнi вже нiколи не встрявав у суперечку там, де мало або зовсiм нiчого не розумiв. Ночами, переодягнений, вiн блукав бiля вiйськових казарм у надiї зманити якогось курсанта, i досить успiшно продвигалася у нього справа, та ось старi «педи» пiдловили його i вiдтузили великими сiмейними парасолями.

Коли приїздив папа Iоан Павло II, Єпiфан гордо шествував на чолi купи бабiв у чорних сукнях, замотаних у бiлi в крапочку хустки, з круглими личками, щоками рожевими, як яблуко; баби несли в руках транспаранти: «Долой католиков-фашистов». До того, як намагалися саботувати вiдкриття пам'ятника папi в посольствi Ватикана, Єпiфанiй не дожив. Його переїхав весiльний кортеж, що мчав на вiнчання у його ж таки приход. Єпiфанiй зовсiм не мучився. Вiн пiдлетiв у повiтря великою чорною комахою, а коли опустився, то вже без духу гепнув кривавим урвищем на теплий, прогрiтий до м'якого асфальт. Вiн мав безлiч зв'язкiв, проявляв iнiцiативу й таке iнше, тому похорон був надто пишним, хоча декотрi запеклi православнi ортодокси зле щось поговорювали мiж собою: мовляв, хто прибрав Єпiфанiя — Бог чи його вiчний противник. Останнє лишилося без вiдповiдi.

У цьому збовтаному жовтком, з рiдкими дощами серпнi об'явився ще один тяжко хворий, учитель фiзики: низькорослий, пiджарий, мiцний, як горiх, чоловiк з хворобливим рум'янцем на всю щоку. Вiн тiльки починав кашляти, але вже давалася взнаки його клята хвороба — сухоти. Доки Микола Санич копошився та вошколупився з документацiєю, щоб вiдправити учителя в диспансер, вiн бездiяльно вештався i нудив свiтом. Вiн чiплявся до хвороби, аби тiльки зiгнати отой нутряний неспокiй, що часом переростав дивним чином у злiсть.

— Нема порядку. Так ви, сволоцюги, помрете у свинюшнику. Не iнакше, вам треба було б вигадати десяток сталiних, щоб ви, потолоч, зрозумiли…

Вiн захоплювався до iстерики, так, що йому доводилося виписувати зайву дозу снодiйного; вiн запалювався, що той мазохiст. Iнодi вчитель отримував по писку, тодi кiлька днiв уряд скулив, як сука. Його так i прозивали: Учитель. Цей учитель бризкав слиною, вiд нього смердiло, як вiд двох десяткiв кнурiв. Але ходив вiн гоноровито, виставивши свої груди по-спортивному. Вiн писав кляузи. В справi анонiмок годi дошукатися вправнiшого. Майстер золотого пера. Белетрист найвищої проби.