Читаем Знак Саваофа полностью

— Тож-бо, — задоволено гугонiв Лаврентiй, нарештi потiшений, що йому не пiдспiвують, не клянуть, а розумiють.

Далi вони сидiли мовчки, iнодi читаючи Святе Письмо; вони роз'ясняли щось одне одному, кивали головами, потiм пили чай з пряниками i дiлилися тими пряниками з усiєю палатою.

Одного разу, пiсля невдалої спроби заволодiти увагою Миколи Санича, Єпiфанiй пiдступився до Лаврентiя, що сидiв у широкiй сорочцi та одних лiкарських пiдштаниках, причесаний, з постриженою бородою, якийсь помолодiлий, i заявив:

— Ти чого з супостатами i зрадниками водишся? Вони слуги сатани! Хiба не знаєш?

— Ти на свою церкву подивись. Вона на рiвнi жандарма i попа. Хто вам дав право пускати свiтську владу у володiння, керування церковними справами? Сказано ж, кесареве кесарю, а Боже Боговi.

Хiба ти не читав, а чи не знаєш, що вашi лобизали царям ноги, i царi у вас були головою церкви? I кров нашу проливали, кадячи з амвонiв. Для чого народу така церква? Хто тодi супостат?

— Ти бомжара i розстрига немитий. Тебе предали анафемi, а ти менi мудростi розказуєш… Ось я тобi… — i Єпiфан трусив борiдкою, але зi страхом, бо, не зважаючи на хворобу та худорбу, вiд Лаврентiя перла якась дика сила. I погляду Єпiфан лякався бiльше всього.

— Ну, це як кому Господь Бог поклав. Тут ти, може, правий. А так брись, лукавий, з-перед очей моїх!

Цього, зiзнатися, Єпiфанiй не чекав, бо в його очах Лаврентiй був лише безпритульним, бомжем, доведеним до скотського iснування, а значить, нi порядної мислi, анi сили супроти у нього не може бути; значить, загнана життям i Богом скотина, на котрiй, вiн, Єпiфанiй, зможе показати свою мудрiсть, розсудливiсть, звеличивши себе в очах хворих, а також надолужить час, намарно витрачений з Миколою Саничем, — як не крути, а неповноцiннiсть стосункiв почала проявлятися надто чiтко, щоправда, соснiвцi мало цiкавилися його уподобаннями, радше для них це не мало значення, як ото собачi злучки, що їх можна споглядати з балконiв теплого весiннього дня, мружачись вiд безтурботностi, множачи свою зверхнiсть великого завойовника цього свiту. Єпiфанiй не займав їхнi твердолобi черепи: те, що не можна покласти в рота або скористатися в будь-який спосiб, викликало неприховану нудьгу; тож суперечки Єпiфанiя з яких вiн виходив, наче побитий пес, навiть потiшали їх, хоча однозначно вони приймали бiк православного батюшки, бо на них магiчно дiяли слова Велiкая Росiя, а ще тому, що пастир приходу Єпiфанiй залюбки, за добре ставлення вiдпускав грiхи i благословляв найзапеклiших безбожникiв, яким з нудьги чомусь надумалося влiзти пiд хрест. Проте i Лаврентiя вони слухали краєм вуха. Молодшi навiть вигуками пiдтримували старого, як вони називали, бо, не маючи повних п'ятдесяти рокiв, Лаврентiй виглядав вкрай виснажено, хоча був статний, невисокий на зрiст, з прямим, вiдсутнiм поглядом чистих очей, в яких переливалося свiтло. Говорив вiн мало, але з достоїнством та вродженою благороднiстю, вiд чого мiж ним i соснiвцями пролягала нездоланна перешкода. Молодi його пiдтримували за впертiсть у поглядах, наче вiн був їхнiм. Але це тiльки так, поверхово. Аби не сестра Юлiя, то вiн би так i лишався самотньою брилою серед цього паводку забрьох, крадiїв, п'яниць i гомикiв, що заповнювали соснiвську лiкарню. Вiд гнiву соснiвцiв його рятувало ще й те, що мiж Єпiфанiєм та Лаврентiєм стояв офiцiоз. Вiрнiше, на боцi Єпiфанiя: з мiлiцiєю, владою, сильним апаратом, який полишила ще та, стара держава, до якої вони не те щоб почтенно ставилися, а i ненавидiли, боялися. Тому десь в глибинах їхнього сiрого мозку вони вiддавали перевагу Лаврентiю, а перед Єпiфанiєм кланялися i чтили його, наче саму смерть.

Лаврентiй жив непомiтно. Це теж рятувало його, але не вiд виверткого розуму Миколи Санича, що початком пiдсилав до нього Єпiфанiя, а пiзнiше, коли все вкрай обридло, небезпека з вiд'їздом монашок минула, сам почав терзати Лаврентiя немiчними, безкровними, але блискучими назвами, викручуючи речення, лаштуючи логiчнi конструкцiї, що розсипалися вiд одного удару.