— Ну, була ще Ільза, — повагавшись, промовив Нейтан. — Вона його бачила.

— Ага. Ну, мабуть.

Кейті знову рушила до будинку.

— Із її слів, їй він сказав приблизно те саме, що й вам. Що він повернеться наступного дня.

— Ну, — легенько знизала плечима Кейті. — Я була задалеко, не могла нічого розчути, тож доведеться повірити Ільзі на слові.

— І вам.

Почувши його тон, Кейті звела погляд, а тоді жорстко всміхнулася.

— Щира правда. Хоча...

Вона зненацька замовкла, зиркаючи на будинок. Нейтан, простеживши за її поглядом, побачив тінь в одному з вікон, які перед тим були порожні. Саймон. Він спостерігав за ними, але у відблисках скла неможливо було роздивитися вираз його очей.

Кейті прискорила ходу, і Нейтанові довелося підбігти кілька кроків, щоб наздогнати її.

— Хоча що? — перепитав він. — Що ви збиралися сказати?

— Та нічого. Це не має значення.

— Має.

— Чесно, я не хочу спричинити проблеми. Стараюся займатися тільки своїми справами.

— Та ну, Кейті, — Нейтан зупинився. — Будь ласка. Він же мертвий.

— Я знаю, — сказала вона, але пригальмувала. — Гаразд. Якщо це єдині слова, якими того ранку обмінялися Кемерон та Ільза, вони явно робили це неквапом... — Кеті якусь мить зважувала, чи продовжувати. — Плюс, коли він від’їжджав, Ільза не помахала йому на прощання.

— І що? Це ще нічого не означає.

— Може, й не означає, — у темних від розмазаної туші очах Кейті майнув вираз, якого Нейтан не зміг розшифрувати. — Та коли їдете ви, вам вона махає.

Вони подивилися одне на одного, і Кейті знизала плечима.

— Я ж вам казала, тут нічого особливого, — вона запхнула серветку в кишеню джинсів. — До речі, дякую за турботу. Я вже почуваюся краще.

Вона пішла, і Нейтан провів її поглядом. Коли він знову подивився на будинок, Саймона вже не було, а всі вікна стояли темні.

Розділ 23

Цікаво, подумалося Нейтанові, як речі зблизька можуть здаватися зовсім інакшими. Він стояв сам-один у вітальні, носом мало не торкаючись Кемеронової картини. Малюнок могили скотаря висів на стіні на рівні очей. За вікнами западав вечір, й у штучному світлі люстри важко було роздивитися деталі. І все одно було щось гіпнотичне в лініях, які лишив пензлик, і в тому, як поєднувалися два кольори, створюючи щось нове. Нейтан уже збирався відійти, коли його око зачепилося за лівий край картини. На обрії була темна пляма, якої він раніше не помічав. Була вона приглушено-сіра, настільки легка, аж майже прозора.

Нахмурившись, Нейтан нахилився ближче. Що це в біса таке? Людина? Тінь? Просто трохи бруду? Простягнувши руку, він легенько провів по плямі великим пальцем. Ні, це точно фарба. Отже, Кем лишив її умисно й назавжди.

— Кемерон убив би тебе за таке, — почувся з дверей Ільзин голос, і Нейтан озирнувся. — Не торкайся картини. Золоте правило будинку.

Піднявши руки, Нейтан на крок відступив.

— Так, мабуть, безпечніше, — втомлено всміхнулася до нього Ільза. З кухні чувся брязкіт: прибирали після вечері. Вона минула переважно в мовчанні та пригніченій атмосфері.

— Ільзо, — промовив Нейтан, коли вона розвернулася йти геть.

Вона очікувально зупинилася.

— Я сьогодні розмовляв з дівчатами. Вони сказали, що ти возила їх туди, — кивнув Нейтан на картину.

— На могилу? — перепитала Ільза. — І чого про це зайшла мова?

— Ло намалювала це.

На її обличчі майнула тінь усмішки.

— Ясно. Ну звісно, — Ільза зайшла в кімнату і стала поряд з Нейтаном перед картиною. — Дурна була ідея. Кілька місяців тому, коли Софі зламала руку, я їх туди повезла на пікнік. Хотіла, щоб вона трохи розвіялася, а ще подумала, що Ло буде корисно побачити могилу на власні очі. Думала, це розсіяло б таємничість.

— Софі сказала, ви там пробули недовго.

— Недовго, — хмикнула Ільза. — Я зрозуміла, що це був безглуздий план, не встигли ми приїхати. Спека стояла страшенна. Ло боялася. Отож я запхала їх назад у машину й повернулася додому. Далекувато ми заїхали, щоб пробути там п’ять хвилин, але все вийшло на краще. Зрештою ми влаштували пікнік у стайні. Слід було так і вчинити від самого початку.

Ільза роздивлялася Кемеронову картину, а потім повільно зробила ще один крок уперед, поки не опинилася до неї ближче, ніж перед тим був Нейтан.

— Кемерон не зрадів, дізнавшись, що ми туди їздили, — сказала вона. Нейтан не міг бачити її обличчя.

— А чому?

— Йому не сподобалося, що я повезла дівчат так далеко. Він сказав, місце занадто безлюдне й відкрите сонцю о цій порі року, — озвалася Ільза, нахилившись уперед і роздивляючись густу темну фарбу могили. Повільно піднесла руку й виставила вказівний палець. — Сказав, що це небезпечно.

Її палець застиг за дюйм від полотна.

— Трохи навіть кумедно, — мовила вона тоном, з якого стало зрозуміло, що це зовсім не кумедно, — що він, виявляється, мав рацію.

Пів дюйма.

— Ні! Не торкайся картини, мамо!

Голос, який долинув з дверей, звучав перелякано. Обернувшись, Нейтан побачив Софі, яка стояла з роззявленим ротом. Ільза одразу стисла пальці в кулак і опустила руку.

— Татова картина під забороною, — процитувала Софі.