Читаем Заблудлий полностью

Зандер вручив йому альбом, розгорнутий на сторінці, яку він роздивлявся. Нейтан пробіг очима по малюнку. Двоє дівчат з русявим волоссям, одна трохи менша за другу. Важко було сказати, скільки їм років, але більша дівчинка мала руку на кольоровій перев’язі.

Дівчата стояли на передньому плані, ногами на жовтогарячій землі. А позаду них перекривала обрій велика темна сильветка. Змальована юною, але вправною рукою, вона була цілком упізнавана.

— Могила скотаря, так? — зронив Нейтан. Біля надгробка Ло зобразила ще дещо. Це була радше непромальована тінь, але в ній вгадувалася людина. Жінка, подумав Нейтан, сам не знаючи, на чому базується його певність. Дівчат на малюнку впізнати було дуже легко, а от риси жінки були безформні й нечіткі. Нейтан відірвав погляд від аркуша. Кемеронові доньки їхали зараз біля протилежного кінця паркану.

— Не знав, що вони були на могилі, — Зандер указав на перев’язь на руці намальованої дівчинки, — ще й нещодавно.

— Я теж.

Нейтан, підвищивши голос, покликав:

— Дівчата!

Від його тону вони миттєво натягли повіддя.

— Їдьте сюди. Хочу з вами поговорити.

— У нас проблеми? — запитала Софі, під’їхавши клусом і зупинившись перед ним у хмарці куряви.

— Ні. Я хотів розпитати про цей малюнок, Ло.

Ло нахилилася, та коли він підняв малюнок, її обличчя перемінилося. Вона не простягнула руку взяти альбом. Софі позаду неї витягнула шию. Її кінь тривожно кружляв на місці. Нейтан бачив, що вона накрутила повіддя на здорову руку, і шкіряний ремінь вгризається в кісточки.

— Що ти тут намалювала, Ло? — спитав Нейтан.

— Це ж очевидно: могилу скотаря, — кинула Софі. Балакуча дівчинка, якою вона була вчора ввечері, зникла. Вираз її обличчя був насторожений, і Нейтан побачив, що вона здоровою рукою ще міцніше стисла повіддя.

— Не знав, що ви там бували.

— Одного разу. З мамою.

Нейтан указав на жінку-тінь.

— Це ваша мама там?

— Звісно, — втрутилася Софі, не встигла Ло й відповісти. — А хто ще це може бути?

— Не знаю, — чесно промовив Нейтан. — Може, її подруга?

— У мами нема подруг, — сказала Ло, і Софі кинула на неї сердитий погляд. — А що таке? Ні в кого з нас нема.

— То ви туди їздили з мамою? — перепитав Зандер. — А коли?

— Сто років тому, — мовила Ло.

— Ні, не сто років тому, а зразу по тому, як я зламала руку.

Кінь Софі знову крутнувся, і вона змушена була обернутися, щоб подивитися на Нейтана.

— А що ви там робили?

Сестри перезирнулися, але Нейтан відчував, що вони не намагаються навмисно уникнути відповіді.

— Нічого. Ми туди приїхали, а потім... — Софі нахмурилася. — Просто повернулися додому. Мама казала, що хотіла влаштувати пікнік.

— Але ніяких харчів ми з собою не мали, — мовила Ло.

— Мали. Пізніше, пам’ятаєш, ми все з’їли біля стайні?

Ло нахмурилася, скрививши крихітне личко.

— Біля могили ми були всього кілька хвилин, — сказала Софі.

— Ага, — кивнула Ло. — Мені там не сподобалося.

— І більше нічого не було? Зовсім? — Нейтан дивився, як племінниці хитають головами. — Гаразд. Дякую, дівчата.

Кінь Софі й досі хвилювався і закочував очі, аж видно було білки. Відпустивши повіддя, вона рвонула через двір.

Ло затрималася: її поні був сумирніший.

— У мами будуть проблеми?

— Ні. З чого б це?

— Бо ти засмучений.

Справді?

— Вибач, — Нейтан спробував надати обличчю більш нейтрального виразу. Вже хотів згорнути альбом, але зупинився. — А чому ти не домалювала маму на цьому малюнку?

Ло невпевнено зиркнула на сестру, але та була вже на тому кінці двору й нічого не могла чути. Ло затнулася, а потім схилилася ближче до поні.

— Татові не сподобалося, — прошепотіла вона.

— Ти про що?

— Він побачив мій малюнок і розсердився на маму. Я не хотіла все ще погіршувати.

Заки Нейтан завів дівчачих коней до стайні, Ільзи там уже не було. Ло була неуважна, не могла зосередитися й кілька разів утрачала контроль над поні. Вона не знає, чому тато засмутився, розповіла вона, просто їй так здалося. Нейтан і Зандер обмінялися поглядами, й Ло ще більше розхвилювалася, тож Нейтан більше не тиснув. Коли Ло вдруге мало не впала, Нейтан попросив Зандера забрати дівчат у будинок і знайти для них безпечнішу розвагу. Сам він повів коней до стайні й без поспіху влаштував їх там, тим часом міркуючи про справи.

І саме на зворотній дорозі, доволі довгій, він почув звук. Нейтан був під вікном однієї з хатин і зразу зупинився. Тихий схлип. Хтось плакав. Нейтан обійшов хатину й піднявся сходами нагору.

Інтер’єр хатини здивував його. Її цілковито перетворили на класну кімнату, з дошкою і маленькими партами, з алфавітом на стінах. Чимало з плакатів було саморобних, і Нейтанові здалося, що він упізнає в цьому Ільзину руку.

У великому кріслі-мішку в куточку-читальні сиділа Кейті. Коли Нейтан увійшов, вона витерла очі.

— Вибачте, — мовив він. — Я почув вас знадвору.

— Та все гаразд, — вона висякала носа в подерту серветку. З невеличким зусиллям підвелася з крісла. — Мені все одно час повертатися.

— Що трапилося?

— Нічого.

— Хочете, покличу Саймона?

— Ні. Все гаразд.

Біля стійки з приладдям для малювання він побачив рулон паперових рушників і відірвав їй один рушник.

— Не поспішайте.