Він не продовжив, але це була така знайома стежка, що нею він міг пройти з заплющеними очима. Всі ці «якби». А якби того дня він не поїхав у місто? А якби він заправився напередодні й не зустрівся зі своїм тестем? А якби він поїхав додому на годину раніше чи пізніше й не побачив, як Кіт зупинився на узбіччі? А якби він не проминув не зупиняючись того, хто потребував допомоги? А якби він був кращою людиною?

Тут Нейтанові думки застопорилися, як і щоразу, на тому самому місці. Відповіді ліниво кружляли в повітрі над блискучою, мерехтливою дорогою, якої він не обрав.

— Справа не тільки в господарстві, Зандере, — повторив він. І це правда, подумав він, дослухаючись до вуркотіння братової машини. Справа ще й у мовчазній рації, і в тому, що йому не вдається знайти добрих робітників, і в морі червоних виписок з банку, і в поламаній холодильній камері, а тепер ще й у рахунку від електрика, пригадав Нейтан зі спалахом роздратування на сина, через якого замкнув будинок, — у рахунку, який доведеться оплатити, хоча електрик не робив у біса нічого — тільки приїхав і поїхав. І в Ільзі...

У Нейтана знову промайнуло щось у голові, й потік думок різко урвався. Нейтан нахмурився. Що змусило його завмерти? Ільза. Ні, цього разу не вона. Господарство? Частково, але це не зовсім те. Електрик. Можливо. Так. А що з ним? Нейтан спробував подумки повернутися до сьогоднішньої телефонної розмови з ним.

— Отож ти навіть не розглядаєш варіанту поїхати геть? — запитав Зандер холодним голосом, якого Нейтан не впізнавав.

— Не те щоб я про це й не думав... — Нейтан примусив себе зосередитися. У глибинах свідомості щось плавало, але зразу й не вхопиш. Що сказав електрик? Він не мав змоги полагодити холодильну камеру. Але йому все одно доведеться виставити рахунок. Проте він зробить знижку, бо того дня йому так і так потрібно було в Атертон...

— Тоді що? — дивився на нього Зандер. — Що тримає тебе тут? Ільза? Це вона?

— Ні, приятелю.

— Хай що це таке, — мовив Зандер, — невже воно важливіше за мене?

— Не існує нічого, важливішого за тебе, Зандере.

— То ти бодай поміркуєш про це? Будь ласка, тату! Хай що там сталося з Кемом, аж змусило його виїхати в пустелю...

Ось воно знову. Знову ця невловима думка. Нейтан спробував ухопити її, відділити від решти. Але вона загубилася в темному клубку інших.

— ...я не хочу, щоб з тобою трапилося те саме. Гаразд, тату?

Пауза.

— Гаразд.

Відповідь на хвильку запізнилася.

Зандер пильно глянув на нього.

— Ти ж навіть не слухаєш мене.

— Слухаю. Зандере, приятелю, я слухаю. Повір.

— Не слухаєш. Я ж бачу, що ні.

— Слухаю. Просто я подумав...

— Це все безглуздо, — Зандер відчинив дверцята.

— Та ну! Будь ласка...

— Забудь, — Зандер повернув ключа й вимкнув двигун. Фари блимнули та згасли, зануривши їх обох у темряву. — Мені байдуже. Роби як знаєш. Я йду спати.

Він жбурнув ключі Нейтанові й захряснув дверцята. Кемеронові ключі приземлилися на вінілове сидіння. Нейтан підхопив їх і відчув теплий зазублений метал і кільце, яке міцно трималося на пальцях. Він сидів самотою в темряві, пустивши думки на самоплин, коли його осінило. Він зловив думку, на яку полював. Вона вигулькнула, холодна, тривожна й цілковито сформована.

— Агов, — гукнув Нейтан у темряву, та було вже запізно. Ніхто вже не міг його почути. Зандер пішов геть.

Розділ 24

На пасажирському сидінні в Нейтана нікого не було, і вперше він через це почувався дивно. Він уже звик, що останній тиждень з ним їздив Зандер. З підлоги підстрибнула Дафі, помахала хвостом і визирнула у вікно, але це не те саме.

Коли Нейтан наблизився до скелястого виступу, дорога була цілковито порожня, а небом підіймалося ранкове сонце. Він ще раз глянув на порожнє сидіння — і несамохіть пригадав, як подивився на нього Зандер у передсвітанковому світлі, коли Нейтан збудив його, щоб розповісти свій план.

— Хочеш зі мною?

Зандер просто подивився на нього й похитав головою.

— Ні.

Ну й добре, подумав Нейтан, пригальмовуючи, щоб звернути з дороги на малопомітне відгалуження. Ніхто йому й не потрібен. Для цього завдання двох людей і не знадобиться. Сьогодні він знайшов потрібний проїзд між скелями з першого разу й переїхав на той бік. На верхівці положистого пагорба виднілося порожнє місце, де чотири дні тому стояла Кемеронова машина.

Нейтанові ще вдосвіта вдалося зв’язатися телефоном з електриком. Дейв не зрадів дзвінку о такій годині.

— Приятелю, сьогодні в мене вихідний. Вибач через холодильну камеру, гаразд, але ж я приїхав, як ми й домовлялися...

— Дейве, я не тому дзвоню. Слухай, ти казав, що в четвер їздив у Атертон. Отож ти проїздив північною дорогою, правильно? Вздовж моєї межі?

— Ага...

— О котрій?

— Не знаю, я виїхав як зазвичай, тож була, мабуть, восьма. Або трохи по восьмій.

— Отож було вже ясно. Добре вже було видно?

— Певна річ. Я тою клятою дорогою в темряві не їжджу.

— Ти нічого не помітив десь неподалік моєї ділянки?

— Що ти маєш на увазі?

— Та що завгодно. Нагорі, на скелях.

Почувся роздратований сміх.

— Нічого особливого не пам’ятаю, але я не впевнений, про що йдеться, приятелю.