Якась думка майнула в голові. Він спробував її зловити, але вона розтанула раніше, ніж устигла сформуватися.

— Так, проблеми з генератором. І ще раз: мені шкода через Кема. Страшенно прикро, що ніхто не натрапив на нього вчасно і не встиг допомогти.

Знову щось його шарпнуло. Цього разу різкіше, але теж швидко промайнуло.

— Дякую, Дейве.

— Щасти з холодильною камерою.

Тільки на щастя й лишається сподіватися. Повісивши слухавку, Нейтан довгу хвилю дивився на телефон. Нарешті обернув голову — і здригнувся, побачивши людину, яка стояла, прихилившись до дверей Ільзиного кабінету та спостерігаючи за ним. Знову Саймон. Цікаво, подумав Нейтан, скільки він уже тут стоїть.

— Ви ще чогось хотіли? — Нейтан почав уже його обходити, але Саймон водночас із ним нерішуче зробив півкроку — й вони обоє ніяково застигли.

— А в поліції більше нічого не кажуть про те, що, на їхню думку, сталося з Кемероном?

— Ні. А що?

— Просто поцікавився. Він мені дуже подобався. Але поліція серйозно поставилася до справи?

— Здається. Та в наших краях усім займається фактично один коп.

— Знаю. Це так дивно, — Саймон коротко засміявся. — А він приїде сюди допитувати усіх нас?

— У маєток? — перепитав Нейтан. Чоловік аж вібрував від нервової енергії, і Нейтан роздратувався. — А навіть якщо приїде, яка проблема?

— Ніякої. Звісно, ніякої, — мовив Саймон і розтулив рота щось додати, проте передумав. Вони дивилися один на одного.

— А як, ви кажете, ви познайомилися з Кемероном?

— У пабі. Коли ми приїхали в місто.

— З заходу.

— Щира правда.

— Важкувато доїхати сюди з заходу о цій порі року, — мовив Нейтан. — Дороги в пустелі переважно перекриті.

— І не кажіть! Нам довелося їхати мальовничою трасою. Зробили петлю на південь.

— Ясно.

У цій австралійській глушині завжди більше роботи, ніж туристів, готових до неї взятися, але Нейтанові стало цікаво, чому Кем найняв саме цю парочку. В цю пору року навіть роботи не так уже й багато. Йому пригадався телефонний дзвінок, який він зробив учора ввечері. «Дякую вам за те, що зацікавилися „Північними квітами“!»

— А нагадайте, звідки ви двоє приїхали?

— В Англії? З Гемпширу.

— Це на півночі?

— Ні. На півдні. А що?

— Та нічого.

— Це якось пов’язано з тою жінкою, про яку ви говорили? З Дженною? — запитав Саймон тихим голосом, і Нейтан обернув голову.

— Ви щось знаєте про це? Чи про неї?

Саймон помітив його тон.

— Ні. Звісно, ні. Звідки?

— Це ж ви про неї заговорили.

— Слухайте... — Саймон глянув у бік кухні, звідки чувся брязкіт тарілок, які переставляла Кейті. — Я неправильно повів розмову. Ви нас не знаєте, я це розумію. Але хай що сталося з вашим братом... — Саймон ще стишив голос. — Непокоїтися вам слід не через нас із Кейті.

Нейтан нахмурився. Чоловік був такий непередбачуваний, що неможливо було його зрозуміти.

— Про що ви? Мені слід непокоїтися через когось іншого?

— Ну, може, не зовсім непокоїтися...

— Ви ж так сказали.

— ...знаю, я хотів сказати, якби вам слід було...

— Заради Бога, приятелю, вже або кажіть, або ні.

Саймон ковтнув, і його борлак підстрибнув.

— Я чув, як Кемерон сварився. З Гарі. За тиждень до смерті.

— І? — зронив Нейтан, не знаючи, як ще на це відповідати.

Знадвору почувся далекий голос, який кликав його на ім’я:

— Нейтане!

Ільза. Нейтан обернувся на голос, але тут-таки примусив себе знову зосередити увагу на Саймоні.

— Просто подумав, що вам буде цікаво, — говорив Саймон. — Якось увечері Гарі збирався вимкнути генератор. Я почув їх з фургона. Нічого конкретного, я не старався підслухати, але сварка, без сумніву, мала місце.

— Нейтане!

На дерев’яних сходинках веранди загупали Ільзині чоботи.

Саймон підступив на півкроку.

— Слухайте, мені здалося, Кемерон був роздратований. Я ще таким його не бачив. І Гарі теж сердився й казав, що він прожив тут понад сорок років — більше, ніж Кемерон. Якось так: «Я знаю про все, що тут коїться, більше, ніж ти гадаєш».

— І що б це могло означати?

— Не знаю, — знизав плечима Саймон. — Але на цьому сварка й обірвалася. Здається, Гарі зразу пішов геть. І я про це й не думав би, але...

Він не договорив, бо в кінці коридору відчинилися сітчасті двері. На порозі в прямокутнику світла з’явилася Ільза.

— О, добре. Ось ти де, — сказала вона трохи засапано. — Гарі нема поблизу. Ти вільний? Потрібна допомога.

— Так. Одну секундочку, — мовив Нейтан і обернувся назад до Саймона. — Але що? Тільки швидко.

— Але Гарі про це нікому не обмовився.

Розділ 21

Три кілометри тому вони з’їхали з траси, й тепер Нейтанова машина підскакувала на нерівній землі.

— Сподіваюся, воно ще не вирвалося, — сказала Ільза, коли оддалік у полі зору з’явилася загорода.

— Ага.

Нейтан теж на це сподівався. Одна справа — коли нога просто заплуталася у дроті з огорожі, а ловити теля, яке бігає, обмотане дротом, це справжній геморой.

— Ось воно. Бачу, — вказала Ільза крізь закурене лобове скло. Це були перші слова, якими вони обмінялися за п’ятнадцять хвилин.

На сидінні між ними лежала розгорнута й забута Кемеронова листівка. «Пробач».