Нейтан сказав, що подумає. На той час він уже в приватній розмові тричі питав про це брата. Кем старанно вивчав таблиці, які підготував Нейтан, ставив питання й погладжував підборіддя, а Нейтан намагався знайти позитив там, де його просто не існувало. Кем завжди відповідав однаково — чи то коли Нейтан просив його проглянути таблиці, чи то коли багато років тому попросив його замовити за нього слівце в місті.

Кем на якусь частку секунди робив паузу. Точно як це одного разу зробив Нейтан під батьковим важким поглядом, коли вони помінялися ролями й саме Кемеронові була потрібна допомога. Нейтан досі дивувався, як багато можна вкласти в таку крихітну хвильку тиші.

Кемерон завжди відповідав «ні».

Але зараз, поглядаючи на південь, Нейтан відчув, як у голові спливає інша думка. Зандер має рацію. І Баб, якщо на те пішло. Без Кема все стає інакше. Без Кема, збагнув Нейтан, можливо, вдасться проштовхнути угоду, якщо він умовить Ільзу чи Баба. На якусь мить він дозволив собі уявити, що це може означати, і зненацька, вперше відтоді, коли він переїхав пагорб і побачив під брезентом Кемеронове тіло, Нейтан зміг зітхнути з невеличким полегшенням.

— Тату!

Нейтан змусив себе знову зосередитися на гаражі. Зандер тримав щось квадратне, важке на вигляд і частково замотане в пухирчасту плівку. Під ногами в нього валявся великий паперовий пакет.

— Що це? — Нейтан обтрусив руки й підійшов ближче. На пакеті охайними великими літерами було написане Ільзине ім’я.

Зандер перейшов до світла, щоб Нейтан міг роздивитися, що саме він тримає. Це був один з малюнків Ло, професійно вставлений в рамку. На ньому зображена була родина з чотирьох людей, серед яких легко впізнавалися Кемерон, його дружина та дві доньки. Бодай на цьому малюнку Ло всі всміхалися.

— І тут ще листівка, — простягнув її Зандер.

На невеличкому квадратику були зображені лілії. Нейтан з виразу Зандерового обличчя міг сказати, що той уже прочитав текст усередині листівки. Нейтан розгорнув її і прочитав слово, написане чітким Кемероновим почерком.

«Пробач».

Розділ 20

Вранці Ільзи вже не було вдома.

Нейтан прокинувся пізніше, ніж зазвичай: коли розплющив очі, денне світло крізь фіранки вже пробивалося у вітальню. Вони з Зандером затрималися допізна, сидячи в гаражі й у світлі «гасниці» витріщаючись на Кемеронову записку.

«Пробач».

Зрештою Нейтан узяв листівку та сховав у кишеню.

— Покажеш Ільзі? — запитав Зандер.

— Ага. Завтра.

Та коли Нейтан одягався, в будинку стояла тиша. З вікна можна було роздивитися крихітні фігурки Софі й Ло, які гралися в садку в якусь гру, а Ліз спостерігала за ними. Навіть з такої віддалі Нейтан бачив, як похилилися її плечі і як від виснаження згорбилася спина. Ільзи ніде поблизу не було.

Не було її і на кухні, де Кейті прибирала на самоті, не було і в кабінеті. Нейтан повернувся назад у коридор і перевірив, як там Зандер: той досі спав. Розслаблено лежачи на подушці, він здавався молодшим з обличчя, ніж учора ввечері. Нейтан зачинив двері. Навпроти містилася кімната дівчат. У Нейтановому дитинстві там була Кемеронова спальня. Нейтан стояв, пригадуючи всі ранки, коли він удосвіта, ледве продерши очі, відчиняв двері й опинявся віч-на-віч з братом. Відколи Кемерон перебрав на себе управління господарством, він спав у батьківській спальні в кінці коридору. Разом з Ільзою. Ліз перебралася в меншу спальню поряд з дівчачою, де, як вона казала, почувалася щасливішою.

Двері в батьківську спальню були відчинені, тож Нейтан підійшов і зазирнув усередину. Великі меблі, здається, не змінювали ще з тих часів, коли спальня належала його татові й мамі, але загалом кімната справляла враження незнайомої. Хтось (мабуть, Ільза) перефарбував стіни й додав світлини дівчаток і ще декілька особистих штрихів.

Видно було, що кімната доглянута, одначе нині вона здавалася — Нейтан пошукав слово — розхристаною. Ліжко застелене, але неохайно, а глибокі вм’ятини в подушках натякали на неспокійний нічний сон. На тумбочці, з Ільзиного боку ліжка, як здогадався Нейтан, стояли старі кавові чашки, які лишили цілий розсип круглих слідів. Серед них була пляшечка знеболювального з відкритою кришечкою. Поряд з чашками валялося кілька пігулок.

Нейтан озирнувся на дівчачу спальню, потім глянув на пляшечку на тумбочці. Повагавшись, зайшов, і під його чоботами гучно зарипіли мостини. Нейтан зібрав розсипані пігулки, вклав назад у пляшечку й заклацнув кришечку. Подивився на наліпку. Виявилося, що це простий парацетамол, який продається без рецепта, але пігулок у пляшечці було чимало. Якусь хвилю постоявши, Нейтан повернув пляшечку на тумбочку, де її знайшов.

Вийшов назад у коридор — і крекнув, важко зіткнувшись із кимсь у півтемряві. Вони обоє заточилися. За такого слабкого освітлення Нейтан лише за якусь мить упізнав людину, що стояла перед ним.

Саймон.

Саймон кинув погляд Нейтанові за спину, в спальню, а тоді на його обличчі застиг вираз, який важко було витлумачити.

— Я вас шукав, — мовив Саймон.

— А я шукав Ільзу.