Читаем Заблудлий полностью

— Бо якщо тобі так треба... — Нейтан примусив себе вимовити наступні слова, — то нічого страшного, приятелю. Роби, як тобі краще. Ну, але ти завжди можеш приїхати з підручниками до мене. Тут гарно й тихо. Я тобі не заважатиму...

— Навчання йде переважно в онлайні. Потрібен швидкий інтернет.

— А, правильно. Ага. В Брисбені краще. Я розумію.

— Вибач.

— Та все гаразд. Чесно, приятелю.

— Це не тому, що я не люблю приїздити в гості...

— Знаю.

— ...бо я люблю. Просто...

— Приятелю, я знаю. Тобі потрібно зосередитися. Я це розумію. І спробувати справді варто. Отримати гарні оцінки. Вступити до університету. Ти ж розумний.

— Дякую, — легенько всміхнувся Зандер. — А ти ніколи не хотів вступити?

Нейтан похитав головою.

— Це не для мене.

Він і правда ніколи про це не думав, завжди вважаючи, що навіть з освітою повернувся б назад у маєток, а корови не питають, чи є в тебе диплом. Аж тут його здивував Кемерон, який подав документи на університетський курс в Аделаїді. За три роки він повернувся з дипломом з агробізнесу, купою грандіозних ідей і жменею нових друзів, які подеколи приїздили притрусити курявою свої недоречні міські черевики й подивуватися, роззираючись із розширеними очима. Якщо вони колись і заговорювали до Нейтана, то гучніше й повільніше, ніж за нормальних обставин.

— Дивно, — мовив Зандер, опустивши руки у відкриту коробку, — порпатися в крамі людини, якої вже нема. Всі ці речі були важливі для дядька Кема, а тепер комусь іншому доведеться позбутися їх абощо.

— Ага. Але багато з цього їм ще знадобиться, — мовив Нейтан. — Господарством усе одно хтось має займатися.

— Ти?

— У мене достатньо клопотів зі своїм.

— А тоді хто? Баб?

— Наймуть управителя, мабуть. Думаю, це Ільзі вирішувати. Вона отримає Кемову половину.

Зандер провів пальцем по тонкому шару на кришці пошарпаної коробки.

— А Кем не віддав більшої частки Бабові? А Гарі він нічого не лишив?

— Не схоже на те. Проте Баб і далі має свою третину.

— Так, але решту маєте ви з Ільзою.

Щось у його тоні змусило Нейтана здивовано озирнутися.

— І що?

— І нічого, мабуть. Та її половина плюс твоя шоста частина дають мажоритарний пакет. Цікаво, як щодо цього почувається Баб.

— Ніяк він не повинен почуватися, адже розподіл такий самий, як був і за Кема.

— Але ж це не те саме, правда? Коли Кем був живий, господарством керували вони з Бабом...

— Не впевнений, що Баб саме так на це дивиться.

Нейтан пригадав, як брат хмурився на календар у кабінеті.

— Ну, хай там як, а раніше ти був у меншості. А тепер більше схоже на те, що справи контролюватимете ви з Ільзою? Це інші стосунки.

— Не інші. Нічого не змі...

— Тату, приятелю, — мовив Зандер з напівусмішкою на обличчі, — змінилося.

Нейтан відчув, як на шию наповзає рум’янець. І нічого не відповів.

— Не хвилюйся, — сказав Зандер, прочитавши його думки. — Гадаю, ніхто не помітив. Але тобі слід про це поміркувати. Коли дійде до ухвалення рішень, на чий бік ти станеш? Ільзи чи Баба?

— Ні на чий. Я вчиню, як буде краще для господарства... — Нейтан угледів вираз синового обличчя. — Це правда.

— Гаразд. А Баб це знає? Або Ільза?

— Так, звісно, — нахмурився Нейтан. Звісно, вони знають, бо так і є.

— Що ж, тоді добре, — відчинив Зандер наступну шафку.

Нейтан зняв з полиці ще одну коробку. В ній, здається, не було нічого, крім електродротів. Він притлумив позіхання. Він уже втомився, але не хотів здаватися перший. Упівсерця копирсався в коробці, поглядаючи на чорний прямокутник ночі у прорізі дверей. Нічого не було видно, але Нейтан знав, що двері виходять на південь. Десь удалині лежить могила скотаря, а далі за нею — його власна земля.

Хата за невидимим обрієм стоїть порожня, проте Нейтан відчував, як вона його буквально притягує. До речі, хата в нього досить непогана, з пристойними меблями. Джекі, коли йшла, не прихопила нічого, крім Зандера. Проблема не в будинку, а в землі, що лежить навколо. Вона — джерело постійного головного болю, але Нейтан з неї живе, тож просто не може собі дозволити пустити все на самопас, навіть ненадовго. Та іноді (а як по правді, то цілий час) він шкодував, що йому нема куди втекти. Він ненавидів своє житло. Це місце нагадувало чорну діру, яка висмоктала все світло з його життя.

Декілька разів він серйозно розглядав можливість покинути господарство. Відкласти всі знаряддя, лишити двері відчиненими й поїхати геть. Може, спробувати влаштуватися на шахту на заході, але Нейтан побоювався, що він для цього вже трохи застарий. І навіть якби він відмовився від землі, то не міг відмовитися від боргів. Вони залишаться на банківських рахунках, і колись їх усе одно доведеться сплатити. Слава Богу, Ліз і Гарі вмовили його зберегти шосту частину Берлі-Даунзу. Прибуток після вирахування затрат недостатній, щоб утримати Нейтана на плаву, та це принаймні щось.

«Продай своє господарство Кемові, — порадив Гарі на позаминуле Різдво, після особливо невдалого року, коли Нейтан ходив блідий від стресу. — Сам-один ти постійно мучитимешся. Хай він викупить землю. Збільшить масштаб».