Читаем Заблудлий полностью

Нейтан учув у власному голосі вибачливу нотку й прочистив горло. Він не повинен нічого пояснювати.

— З годину тому вона поїхала покататися верхи в паддоці далі по дорозі.

— А! Дякую. А ви чого хотіли?

— Вам дзвонять.

— Мені? — Нейтан навіть не уявляв, хто б це міг хотіти з ними поговорити. — А хто?

Саймон знизав плечима.

— Схоже, хтось, до кого ви намагалися додзвонитися.

Виявилося, що це електрик.

— Дейве, — промовив Нейтан, почувши голос чоловіка, — як там моя холодильна камера?

— Не знаю, приятелю. У п’ятницю, як ми й домовилися, я приїхав до тебе додому, але не зміг потрапити всередину.

— В холодильну камеру?

— В будинок. Двері були замкнені.

— Але... — Нейтан міцно заплющив очі. — Чорт.

Єдиний час, коли Нейтан не лінувався замикати двері, це коли приїздив Зандер. Шанси, що вкрадуть ноутбук малого, були нульові, та Зандерові, здається, так було спокійніше. Голос Дейва чувся ідеально чітко. Це не провіщало нічого доброго. Мабуть, він уже в якомусь людному місці. — Сподіваюся, ти ще в наших краях...

— Ні, вибач. Довелося повернутися додому. На Різдво до дітей.

— Господи.

Нейтан три тижні чекав, заки електрик набере достатньо замовлень, щоб окупилася подорож із Сент-Геленса.

— А ти не міг вломитися?

— Ну, міг, — у голосі Дейва вчулася легка образа. — Але я не був певен, як ти на це відреагуєш.

— Я б на це відреагував чудово. Мені ж та клята штука потрібна в робочому стані.

Дейв мить помовчав, цим підкреслюючи своє незадоволення Нейтановим тоном. Нейтан зітхнув.

— Вибач, приятелю. Ти не винен. Коли знову приїдеш?

— Не раніше першого тижня лютого.

— Лютого!

— І то лише в тому разі, якщо наберу ще парочку замовлень.

— Я не можу стільки чекати. Мені треба полагодити її зараз. Гарі вважає, що вода вже піднімається.

— Якщо почнеться повінь, я не зможу приїхати ще довше.

— І що ж мені діяти?

— Слухай, я можу дати тобі кілька порад, — мовив Дейв. — Маєш ручку?

Нейтан помацав навколо і знайшов ручку під телефоном. На тумбочці лежав пошарпаний обліковий журнал, і Нейтан розгорнув його на чистій сторінці ближче до кінця. Й почав записувати.

— Це я вже пробував, — промовив він за кілька хвилин.

— Ясно, що ж, у такому разі... — Дейв знову почав пояснювати. Вже за кілька слів Нейтан припинив записувати. Це він теж уже пробував. Він був практично певен, що в холодильній камері слід замінити якісь деталі. Він уже почав згортати журнал — і зупинився. Дейв ще продовжував говорити йому у вухо, а Нейтан перегорнув кілька сторінок.

Будь-хто, виходячи за паркан навколо будинку, мусив записати, куди він зібрався й коли повернеться. В теорії журнал мав заповнюватися повсякчас. На практиці це робилося лише тоді, коли люди не забували записуватися.

Слухаючи упіввуха, Нейтан прочитав останні записи. Гарі сьогодні поїхав перевірити свердловину, а Ільза — Нейтан провів пальцем по її запису — і справді катається в паддоці далі по дорозі, як і сказав Саймон. Це був той самий паддок, де вона їздила в ранок зникнення її чоловіка, пригадалося Нейтанові. Там Кемерон востаннє зупинився перемовитися з нею, перш ніж поїхати.

— Мені шкода, приятелю, — промовив тим часом Дейв, і Нейтан знову включився в розмову. Дейв явно очікував на відповідь.

— Дякую, спробую ще раз сам полагодити, — озвався Нейтан.

— Я не про холодильну камеру, — сказав Дейв, і навіть через телефон відчувалося, що він хмуриться. — Я казав, мені шкода через те, що сталося з Кемероном.

— А! Ясно. Дякую.

— Він мені дуже подобався. Добрий був чолов’яга.

— Ага.

— Уявляю, який це був жахливий шок.

— Так.

— Не знаєш, чому він, ну, вчинив так?

Нейтан погортав журнал до дати Кемеронового зникнення. Побачив братові тверді великі літери: «ЛИМАНОВІ ГОРИ». Нейтан відчув тиск у грудях. Відповідно до журналу, Кемерон розраховував повернутися наступного дня до вечері, якщо не раніше. Нейтан дістав із задньої кишені Кемеронову листівку. Одне слово тим самим почерком. «Пробач».

— Ні, — відповів Нейтан. — Гадки не маю.

Рядок над Кемероновим записом був заповнений прописними літерами Ліз, яка зазначала, що взяла напрокат кобилу Софі, поверне по обіді. В рядку над цим записом Гарі повідомляв, що вони з Саймоном їдуть перевіряти свердловини й мають повернутися до вечері. Попереднього дня Баб з помилками нашкрябав, що переночує на північному пасовиську, а тоді поїде в Леманові гори на зустріч з братом. Нейтан провів пальцем по навколишніх записах. У день Кемеронового зникнення більше записів не було. Він погортав кілька сторінок назад, потім уперед і нарешті згорнув журнал.

— Ну гаразд, приятелю, — говорив Дейв. У його голосі відчувалася ніякова нотка. — Я розумію, що зараз у тебе не найкращий час, але мені все одно доведеться виставити тобі рахунок.

— Зрозуміло, — вихопилося в Нейтана з більшою гіркотою, ніж він думав.

— Боюся, я не маю вибору. Я на північній дорозі витратив сотню тільки на бензин.

— Знаю.

У Нейтана аж серце опустилося, як завжди, коли йшлося про гроші.

— Слухай, оскільки це Різдво, я зроблю тобі знижку.

— Правда? Дякую.

— Нема за що. У четвер мені все одно треба було в Атертон, тож я не зовсім змарнував час.

— Ти їздив у Атертон?