У другому кінці вона побачила гурт студентів, доволі колоритна компанія. Неймовірної вроди білявий молодик, юнак-індієць з хитруватим поглядом, кореєць такого височенного зросту, що йому доводилося нахилятися, аби не набити ґулі на голові, чорношкіра красуня з добрими очима і мініатюрна дів­чина з потеклим від сліз макіяжем. Мабуть, Метові друзі з Нью-Йорка, вирішила про себе Келлер. Із ними Мета теж не було.

Їй треба було поговорити з ним. Звісно, не найкраща мить повідомляти про те, що сталося з братом, але Сара не хотіла, щоб він дізнався про напад від журналістів. Вона вже почала звикати до того, що для Мета стала чорним вісником, який приносить лише погані новини.

Сара придивилася до ще однієї групки. У її центрі стояв губернатор, а навколо — його свита. Дивно, що не було жодної наведеної на нього телекамери. Отже, ніякої поживи для авторів «Жорстокої натури», хоча Келлер була впевнена, що тітка Мета заборонила Адлерам навіть на сто метрів наближатися до місця похорону. Через натовп пробирався пастор, щоб поговорити з губернатором.

— Добре, шановні, — промовив голосно губернатор, перекриваючи загальний гомін. Поряд із ним стояв пастор. — Тривога минула, прошу всіх повернутися нагору.

Він вказав рукою у напрямку сходів. Натовп розступився, пропускаючи вперед Метового діда й тітку. Старого чоловіка підтримувала доглядальниця, погляд у нього був зляканий і непевний.

Келлер стояла і спостерігала, як люди один за одним виходять із підвалу. Вона шукала очима Мета, сподіваючись вчасно його помітити й відвести убік. Врешті вона вирішила, що попросить його зустрітися й поговорити після служби. Зачекати і розповісти про брата потім. Келлер швидко перевірила в мобільному, чи не потрапила новина про напад на Дені до інтернету. Ще ні.

Увагу Келлер привернули два електронних листи, що прийшли один за одним. Перше — службовиця з в’язниці надіслала перелік відвідувачів Дені Пайна. З ним вона може ознайомитися пізніше. Другий — комп’ютерники ФБР вияснили, хто надіслав відео з вечірки на форум сайту «Свободу Дені Пайну» — якась жителька Адейра із місцевих, чиє ім’я Келлер нічого не говорило.

Келлер поглянула у бік сходів. Там все ще було повно народу. Щоб не гаяти часу, Келлер надіслала повідомлення із запитом місцевим колегам, аби дізнатися більше про жінку, яка надіслала анонімну інформацію. Затим натиснула на файл із переліком відвідувачів Дені. Він був короткий. Візити родичів. Адвокати. Але одне ім’я привернуло її увагу — Ніл Фленеґен. Десь вона вже його чула, а от де саме? Келлер вирішила скористатися найсекретнішою зброєю для боротьби з криміналом кожного порядного агента ФБР: вбила ім’я у рядок пошуку Ґуґл.

На екрані мобільного зарясніло від газетних заголовків.

Фленеґен був замішаний у секс-скандалі, пов’язаному з колишнім губернатором. Він був організатором нелегальних вечірок для губернатора та його заможних гостей. Неповнолітні дівчата. Наркотики. Слідча рада присяжних визнала його винним, і тепер усі чекали, що він здасть губернатора та інших з його кола.

З якого дива йому навідуватися до Дені Пайна? І всього за два тижні до убивства його батьків професіоналом. Вона згадала свою зустріч із кіношниками. Вони сказали, що у Шарлот було таємне паралельне життя, дорослі знайомі чоловіки. Деякі газети наводили цитати головного прокурора, помічника федерального прокурора з Лінкольна. Келлер швиденько набрала емейл Стенові. Їй треба було терміново поговорити з Фленеґеном.

Розділ 56. Мет Пайн

Мет ішов вулицею під похмурим, незвично зеленкуватим небом, йому на чоло падали поодинокі краплі — передвісники неминучої зливи. Принаймні перестали вити сирени, оскільки загроза утворення торнадних хмар минула, а тому єдине, чим ризикував тепер Мет, — промокнути до нитки. Він повинен був повернутися до церкви. Він не хотів озиратися і шкодував, що пропустив церемонію. Та чи справді шкодував?

Він не знав, куди йти. Папіллон-Роуд — відрізок асфальту, що нікуди не вів. Перетнув церковний ігровий майданчик для учнів недільної школи і вислизнув через дірку в огорожі, щоб уникнути зустрічі з журналістами, які чекали за центральним воротами.

Набридливо нило плече. Це нагадало Метові про його марш-кидок на виживання в Тулумі. Невже це сталося всього три дні тому? Невже це правда? У вузьких чорних туфлях іти було незручно. Перш ніж вилетіти з Нью-Йорка, Ґанеш навідав­ся до його гуртожитку і привіз йому все необхідне — одяг та взуття — для похорону. Неймовірний і продуманий вчинок, Метові цілого життя не вистачить, щоб вдосталь віддячити друзям за їхню підтримку. Він так багато чого сприймав у житті як належне — більше такого не станеться.

Позаду нього якась машина двічі коротко посигналила. Мет озирнувся і поглянув на автівку, що швидко наближалася. Лобове скло рясніло від дощових крапель, а тому обличчя водія він не розгледів. Мет не мав бажання спілкуватися з журналістами. Автівка загальмувала поряд, скло вікна опустилося.