Хоча це виявилося і нелегко, але Меґі вдалося переконати батька, що варто спробувати. Йому до смерті кортіло піти сьогодні ввечері до бар-клубу. Саме туди його заманювали. Хотіли бути мисливцями, а не здобиччю. Зараз Меґі була впевненою у своїх діях як ніколи.

У сутінках вони доїхали на велосипедах до старого будиночка. Меґі залишилася чекати на розі, сховавшись за кущами. Спостерігала, як батько під’їхав до напіврозваленого тротуару навпроти будинку. Він озирнувся, щоб переконатися, що ніхто за ним не спостерігає, врешті наблизився до вхідних дверей. То була напівзавалена одноповерхова будівля з ґратами на вікнах. Меґі поґуґлила адресу, в результаті пошуку виявила, що йшлося про орендоване для туристів житло, а тому якщо пощастить, то власник відслідкованого мобільного може все ще бути там. Інакше у нового орендатора очі на лоба полізуть від такої записки.

Батько стояв до неї спиною, а коли повернувся, вона побачила, що він причепив записку на вхідні двері. Відігнав велосипед від будинку, голосно постукав і чкурнув звідти. У Меґі ледве серце не вилетіло з грудей, поки вона спостерігала, як він утікає і в будь-яку мить його можуть помітити. Тільки-но він сховався за рогом, як двері будинку зі скрипом розчинилися. На порозі з’явився темний силует чоловіка, він зняв з дверей записку.

Здавалося, минула ціла вічність, поки незнайомець стояв там, у темряві. Батько Меґі зробив коло і тепер уже стояв поряд із нею.

— Читає, — шепнула Меґі.

Несподівано рухи чоловіка стали поквапливими, різкими. Він закрутив головою туди-сюди, ніби шукав, хто міг залишити ту записку. Потім розвернувся, зайшов усередину і гепнув дверима.

Меґі з батьком перезирнулися. Її батько спітнів від швидкої їзди і тепер переводив подих.

— Що тепер? — запитав він.

Якщо чесно, так далеко Меґі свої дії не продумала.

Але вирішувати їй не довелося, тому що двері будинку розчахнулися. На чоловікові були бейсболка і сонцезахисні окуляри. Він ішов понуривши голову. З його поведінки можна було зробити висновок, що він занепокоєний. Він щось сказав у мобільний.

Вони прослідкували за ним до головної траси. Триматися на безпечній відстані було легко. Незнайомець був високий і худорлявий, його бейсболку здалеку було помітно над натовпом уздовж траси. Без сумніву, він ішов до клубу «Молоко Бар», той тепер мав зовсім інший вигляд, аніж удень. Ясно, що відчинять його лише пізно ввечері.

Незнайомець зупинився перед дверима, ніби чекав на когось.

На вулицю вийшла дівчина, дуже вродлива. У шортах і топі з бікіні.

Чоловік щось їй сказав. Та енергійно захитала головою.

— Сфотографуймо їх, — запропонувала Меґі. Вона навела на них мобільний. Відстань занадто велика, якісного знімка не вийде, навіть якщо скористатися зумом.

— Треба підійти ближче. — Вона злізла з велосипеда.

— Ні, — заперечив батько.

— Ходімо зі мною, не повертайся. Вони приймуть нас за туристів.

Батько не встиг їй заперечити. Меґі підштовхнула його до велосипеда, він відступив на крок і обіперся на нього, щоб донька могла зробити фото. Та вдала, що фотографує батька. У центрі об’єктива вона бачила його обличчя, хоча насправді намагалася навести різкість на парочку позаду нього.

Вони стояли в тіні, на дівчину падало слабке неонове світло барної вивіски. Якраз у ту мить, коли Меґі зробила знімок, чоловік прикрив обличчя рукою. А дівчина, здавалося, поглянула прямо на Меґі.

— Нам треба йти, — сказала Меґі. Розвернулася, скочила на велосипед і закрутила педалі, а її батько поспішив слідом. Вона не озиралася.

Розділ 54. Мет Пайн

У дальньому кутку церкви стояли чотири труни, але саме четверта — малесенький дерев’яний ящик — примушувала схлипувати кожного, хто заходив до Першої пресвітеріанської церкви. Мозаїчні вікна, ті самі, у які Мет від нудьги в юності втуплювався щонеділі, пропускали мало світла і тим ще більше підкреслювали загальний смуток.

У церкву прийшло багато народу, хоча багатьох Мет не впізнавав. Дехто зробив собі ретельний макіяж, готуючись до знімання для випуску новин, а зачіски нагадували шоломи від надмірної кількості лаку. Обличчя занадто засмаглі як для весни. Тітка сказала, що вони триматимуть подалі журналістів, роззяв та охочих помилуватися на чуже горе, наскільки це можливо. Попри неприязнь мешканців міста до родини Пайнів, деякі церковні лави заповнив місцевий люд.

Поки Мет ішов уздовж проходу між рядами, він відчував десятки пар очей, що впивалися у нього, чув шепіт навколо, коли наближався до чотирьох трун. Він просто дивився прямо перед собою, почуваючись байдужим до чужої думки, відстороненим.

Дійшовши до першого ряду, він побачив там тітку Сінді. Поряд із нею помітив діда з відсутнім виразом обличчя і його ямайську доглядальницю, яка здавалася значно більше убитою горем, аніж він сам. Неподалік від діда сидів губернатор, давній мамин друг. Оскільки Дені відмовили у дозволі бути присутнім на похороні, цим коло родичів Пайнів і обмежу­валося.