Читаем Останній страх полностью

— Ти не чув, що наближається торнадо? — З машини з легкою усмішкою на вустах на нього дивилася Джессіка Вілер. На ній була чорна сукня, волосся забрано у тугий вузол, шию прикрашала низка перлів. Напевно, вона помітила, як Мет вислизнув із церкви, і поїхала слідом.

— Куди йдеш?

— Нікуди.

— Тоді нам по дорозі, — відповіла вона, тихенько їдучи поряд.

Мет зупинився, автівка — теж. Він зазирнув усередину.

Джессіка кивнула, запрошуючи сісти поряд.

Метові справді хотілося побути наодинці — принаймні так йому здавалося.

Джессіка сиділа і мовчала, чекаючи, що він вирішить.

Ноги справді боліли. Він сів у машину, його огорнуло хвилею гострих приємних парфумів Джессіки.

Вона натиснула на газ, і машина рушила.

Дощ усе ще сіяв потихеньку, не перейшов у зливу. Двірники на лобовому склі моталися туди-сюди.

— Хочеш поговорити? — поцікавилася нарешті Джессіка.

— Не дуже.

— Добре. А випити?

— Це вже краще.

Джессіка кивнула, поглянула у дзеркальце заднього огляду, потім різко розвернулася прямо посеред дороги.

Уже за кілька хвилин вона відмикала двері центрального входу до бару «Водопровідники». До відкриття залишалося ще кілька годин, а тому в барі було темно й тихо. Джессіка увімкнула світло, кинула ключі на барну стійку і підійшла до музичного автомата.

Мет сів на один із високих стільців біля стійки і мовчки спостерігав за нею у дзеркало на задній стінці бару. У своїй строгій чорній сукні Джессіка виглядала недоречно посеред бару поряд із музичним автоматом. Зал заповнила музика.

Джессіка підійшла ближче й стала за стійку.

— Бон Джові? — запитав Мет.

Тепер Джессіка стояла навпроти нього.

— Мій дядько придбав цей автомат тридцять років тому, і в мене не вистачило духу змінити музику. Та й кому не до вподоби час від часу трохи послухати Бон Джові? — Вона вказала рукою на пляшки з лікерами на полиці. — Що питимеш?

— Мабуть, пиво.

— Та годі тобі! — розчаровано вигукнула вона. — Зачекай, я сама знаю.

Вона взяла склянку, кинула туди кубик льоду і взялася змішувати якісь інгредієнти. Нарешті налила й протягнула склянку йому.

Мет підняв склянку, поглянув на світло: прозорий кубик плавав у коричневій суміші разом з кружальцем лимона:

— Що це?

— Старий перевірений рецепт.

Мет запитально повів бровою:

— Щось із химерних фантазій Дона Дрейпера чи твоїх…

— Цить! Спробуй спершу.

Він сьорбнув. Справді смачно. Терпке і разом з тим солодкувате.

— Я ніколи не вважав себе прибічником старих, традиційних поглядів, але мені подобається.

Вона кивнула, налила собі пива з іронічною посмішкою, ніби визнаючи, що даремно кепкувала з нього кілька хвилин тому, коли він теж збирався пити такий заяложений напій, як пиво. Пригубила, від чого на верхній губі в неї залишилася смужка білої піни.

Вони поговорили кілька хвилин про те й про інше. Коли він допив, Джессіка налила ще. Допила свій кухоль і наповнила другий, ніби змагаючись, хто кого переп’є.

Через пів години обоє вже були напідпитку.

Метів мобільний уже кілька разів вібрував у нього в кишені, але Мет ні разу на нього навіть не глянув.

— Похорон вийшов як треба, — промовила Джессіка.

— Ти маєш на увазі до тієї миті, поки не завили сирени і син, який вижив, не пішов звідти?

Джессіка скривилася:

— Твій дідусь має непоганий вигляд. Давно його не видно у місті.

Мет тримав склянку з напоєм у руці, допиваючи другу порцію:

— Ти навіть не уявляєш, наскільки високо я ціную твою турботу, але справді мені такі щирі розмови ні до чого.

Він і далі цідив рідину зі склянки.

— Он як, — промовила вона, — то й добре. Вона перехилилася через стійку, вхопила Мета за комір піджака і потягла на себе, щоб поцілувати. Він на таке не чекав, а тому адреналін так шугонув йому в голову, що аж в очах потемніло. Не відриваючи своїх губів від його, Джессіка перелізла через стійку, скинувши з неї склянки й інші барні причандали. Коли вона нарешті стояла по один бік стійки з ним, обоє важко дихали, волосся Джессіки вибилося із зачіски і розсипалося по плечах.

— Нагорі є кімната, — сказала вона.

Він кивнув і рушив слідом за нею до дверей у глибині зали. Вона потягнулася по ключі, знову палко його поцілувала, поки відмикала двері на вузькі сходи. Вона взяла його за руку.

У Метовій голові гули бджоли. Від випитого, від бажання володіти нею, від сюрреальності подій дня. Джессіка непевним кроком рушила нагору сходами.

У Мета почали прокидатися муки совісті. Він відганяв їх як міг, але вони все одно поверталися. Він думав про цю дівчину сім років, а тепер що діється? Отак, у якомусь закапелку над баром, у день родинного похорону? Але ж він таки хотів її, йому хотілося, щоб зараз хтось був поряд. Щоб доробити недороблене, як казала Кала. Але згадка про Калу лише поглибила відчуття, що все, що зараз відбувається, — величезна помилка.

Нагорі виявилася невеличка кімнатка з подвійним ліжком і телевізором. Джессіка стягла з Мета піджак, зняла краватку через голову, розстебнула сорочку, потім — штани. Потім сказала:

— Зачекай, я зараз повернуся, — і вислизнула до сусідньої ванної кімнати.