— Добре, що ще у нас є? — запитав Боб.

— Під час перебування родини в Мексиці Меґі надіслала братові фото. На перший погляд — із зображенням батька. Але я його збільшила, і сьогодні Мет помітив на ньому важливу деталь. На задньому плані він побачив дівчину, яка намагалася його споїти і підставити.

— Та невже? — перепитав Боб. — То дочка сфотографувала її ще до того?

— Дивно, правда?

— Доведеться тобі з цим розібратися.

— Що я і роблю. Дала завдання своїм у Мексиці, щоб знайшли цю жінку. Але є ще дещо. На тому знімку видно ще й часткове зображення чоловіка, який підходить до опису того, хто намагався вбити Мета в Нью-Йорку, штовхнувши його на дорогу.

— Ти жартуєш? Сестра зняла на фото двох осіб, одна з яких підставила хлопця в Мексиці, а друга штовхнула його під машину? Тобто…

— Тобто що? — перепитала Келлер.

— Чому б це? Де тут собака заритий? — запитав Боб.

— Мобільний, — промовила Келлер. — Думаю, їм був потрібен мобільний Мета, тому що він отримав їхнє фото від Меґі. Усі телефони й комп’ютери решти членів родини вичистили, усю інформацію видалили.

— Тобто це робота професіонала? На кшталт найнятого кілера? — Боб розхвилювався. Він полюбляв дивитися телевізійні шоу про ФБР, що не мали нічого спільного з буднями Келлер.

— Якраз це я і збираюся встановити.

— Тобі подобається працювати з документами, — сказав Боб, — от і подумай: що ти могла пропустити? Де ти ще не дивилася?

Келлер гарячково обдумувала. У неї є команда, яка потіє над звітами щодо «Марконі», отриманими в Чикаго. У неї були дані від комп’ютерників про того, хто надіслав Меґі відео з вечірки, експертний відділ з фейс-аналізу для обробки фото, що Меґі надіслала Мету, і AV-спеціаліст, який умів збільшувати відео й фотознімки.

— Дані з авіакомпанії, — промовила Келлер, — мені потрібні звіти про рейси. Якщо той тип побував у Мексиці, а звідти подався до Нью-Йорка, то я могла б ідентифікувати його шляхом перехресної перевірки даних рейсів. Але без імені це все одно що шукати голку в копиці сіна. Знаєш, скільки народу щодня летить до Канкуна?

— Ні, а ще я не знаю, скільки банківських переказів робиться звідти щодня. Але підозрюю, що таким чином набагато легше ловити поганців, аніж через дані рейсів.

Треба більше вірити у власні здібності й сили! І Боб таки мав рацію. Якщо той тип із заячою губою побував у Мексиці разом із Пайнами, потім вилетів до Нью-Йорка, а згодом вирушив за Метом до Тулума, це значно звузить поле пошуку. Можливо — тільки можливо! — у неї з’явилася зачіпка.

Боб голосно зітхнув їй прямо в слухавку.

— Що таке?

— Я тут подумав… Меґі Пайн, їй було лише сімнадцять. А її прийняли до університету. Вона самостійно вела розслідування, відшукувала злочинців у Мексиці, зуміла зробити їхнє фото. Просто неймовірна, правда? Ще під час навчання у середній школі її ніщо не могло зупинити. Який сором!

— Я знаю.

— Саме тому я вважаю, що їй пощастило, що її справу доручили тобі.

— Я в цьому не впевнена.

— Навіть не сумнівайся! Ти теж просто неймовірна. Інакше як би так сталося, що на тебе вдома чекає таке щастячко, як я?

— Мені треба лягати спати. Я подзвоню тобі завтра після похорону, безсоньку.

— Добре-добре, Федералко, вже відв’янув.

Розділ 49. Мет Пайн

Мет загнав старенький автомобіль діда на майданчик для паркування перед мотелем «Адейр». Цього вечора там було значно більше транспорту, аніж звичайно, через численні мікроавтобуси телекомпаній та машини з номерами з інших штатів. «Он скільки вороння злетілося на похорон!» — подумав Мет. Він побачив Калу перед дверима своєї кімнати. На ній були джинси і зав’язана на вузол сорочка, що відкривала її спокусливий животик з пірсингом.

Вона обійшла навколо довгого дідового автомобіля, зацікавлено оглядаючи його покриті дерев’яними панелями боки.

— Гарна тачка, — сказала Кала, перекинувши через плече пасок безпеки.

— Дідова. Здається, він купив її, ще коли моя мати була маленькою.

— Як він? — поцікавилася Кала.

— Не дуже. Кажуть, що в нього трапляються хвилинні просвітління розуму. Але я їх не помітив.

— Мені дуже шкода. — Кала поклала руку йому на плече і легенько потиснула.

— Нічого. — Мет згадав слова Сінді. Усе, що залишилося від його родини, — брат за ґратами, буркотлива тітка і дід, який його не впізнавав.

— Я помираю з голоду, — заявила Кала.

— А я казав тобі, щоб їхала разом з іншими до Лінкольна, — відповів Мет.

У Ґанеша з друзями почався сплеск підвищеної дратівливості через відрізаність від цивілізації. Він надіслав Метові повідомлення, що їм неодмінно треба до справжнього ресторану і до справжнього бару, і краще до таких, щоб без бур’янів перед порогом і обкурених йолопів, які хочуть їх порішити. Дуже мило з боку Кали, що вона зосталася. Не залишила Мета самого. Вона родом з провінційної Оклахоми, а тому толерантніше ставилася до маленьких містечок. Але навіть Калин погляд потухав від побаченого навколо. Коли поживеш у Ґрінвіч-Віллидж, назад повертатися вже важко. Через це кожен житель Нью-Йорка з таким гонором поглядав на приїжджих.