— Я все зрозуміла, тату. Зараз лише пів на дванадцяту. Повір мені, народу там буде тьма. Це Тулум, а не Напервілл.

Еван розпачливо зітхнув:

— Я все сказав. Якщо я накажу тобі їхати додому, ти…

Меґі посміхнулася, вона вже зав’язувала шнурки на кросівках.

Вони їхали на велосипедах темною дорогою, Еван сам себе питав, чи не коїть дурницю. Меґі їхала попереду, її товста коса на спині коливалася туди-сюди, наче маятник старого годинника. Невідомо чому він раптом згадав недоречний антикварний годинник в офісі лікарки Силверстайн. Вдалині світилися вогні міста.

Доїхавши до перехрестя, Меґі зупинилася і зачекала Евана, поглядаючи на мапу на екрані мобільного.

— Уже небагато залишилося, — промовила вона, — це десь зовсім поряд із трасою.

Далі вони вже їхали по асфальту, до них долітали звуки музики, а вогні міста ставали яскравішими. Меґі їхала попереду, прокладаючи дорогу поміж купками пішоходів до клубу «Молоко Бар», який розташовувався якраз за рогом продуктової крамниці. Навіть у таку годину тут товклося багато народу.

Меґі зупинилася навпроти «Молоко Бару». Вона вагалася, ніби хотіла щось сказати.

— Щось не так? — запитав Еван.

— Просто будь обережним, добре?

Еван усміхнувся, зліз із велосипеда і перейшов дорогу.

Охоронець на дверях підозріло зиркнув на нього, ніби Еван був застарим для клубу. Але махнув, дозволяючи зайти.

Усередині було так, як він собі й уявляв: ціла купа народу. Голосно гриміла музика. Запах парфумів і поту. Саме в такі моменти у нього траплялися несподівані, непередбачувані спалахи ясності розуму. Шарлот тут не було. Він гнався за привидом. Марнував останні дні перед від’їздом Меґі до коледжу. Псував своє життя з Лів та Томмі. Руйнував стосунки з Метом. Йому слід було просто забути про цю справу.

Але він уже був тут. Могло статися, що…

Він поглянув на натовп і став пробиратися до барної стійки. Бармен мав хіпстерську бороду, а його руки по лікті були вкриті татуюванням. На мексиканця він не був схожим, але ясно, що й не американець.

Гучно грала музика. Бармен звернувся до Евана, намагаючись перекричати гамір навколо:

— Чого тобі, друже?

У бармена був австралійський акцент.

Еван поклав на барну стійку банкноту в п’ять песо, як це роблять у фільмах, коли хочуть отримати потрібну інформацію. Він вийняв із кишені мобільний, на екрані була фотографія Шарлот.

— Я шукаю свою доньку, — збрехав він. Він гадав, що до батька бармен швидше пройметься співчуттям, ніж якщо прийме Евана за копа або приватного детектива чи якогось старого збоченця, який шукає молоденьку дівчину.

Еван чекав, що бармен скаже зараз, що він ніколи не бачив дівчину, що йому шкода, але він не може нічим допомогти.

Бармен погладив себе рукою по бороді й потягнувся по гроші:

— Так, я бачив її.

Розділ 51. Сара Келлер

Келлер розбудив дзвінок мобільного. Вона закліпала очима, намагаючись збагнути, де вона і чому вікно в кімнаті не з того боку, нарешті згадала. Вона у Небрасці. У мотелі. Старий будильник показував, що зараз тільки 11 : 40 вечора, але їй дуже хотілося спати. Вона хотіла було не звертати уваги на дзвінок, але міг дзвонити Боб, щось могло статися з близнятами.

Номер був мексиканський. Келлер сіла на ліжку, увімкнула нічник, провела пальцем по екрану, щоб відповісти.

— Це Карліта Ескобар.

Сара ніяк не могла зібратися з думками, труснула головою. Нарешті туман у голові розвіявся. Так, звісно, службовиця з консульства, Карліта Ескобар — ніякого стосунку до того самого Ескобара.

— Так, вітаю, дякую, що передзвонили.

— Вибачте, я вас розбудила? Ви сказали подзвонити, якщо з’являться новини, у будь-який час. Я можу зателефонувати завтра.

— Ні, будь ласка…

— Я ідентифікувала дівчину.

— Генк? — запитала Келлер.

— Її справжнє ім’я — Джоанна Ґрейс. Вона прилетіла рейсом зі США. Виявилося, що вона з Оклахоми і ніяка не перукарка.

Келлер відчула приплив адреналіну. Фальшиве ім’я свідчить про те, що її зустріч із Метом не була випадковою, що вона його навмисне заманювала й спокушала, щоб на когось вивести, і лише в останню мить у неї прокинулася совість.

— Вона тусовщиця, — продовжувала Ескобар, — працює на одну фірму з Нью-Йорка.

— Ви маєте на увазі, що вона проститутка? — Келлер уже схопилася на ноги і походжала туди-сюди.

— Не зовсім. Я перевіряла, її фірма — щось на кшталт лізингової компанії. Але замість того щоб здавати в оренду товари, вони здають вродливих дівчат. Це така особлива послуга — постачання американських дівчат на роботу в нічні клуби та на курорти.

— Це надзвичайно важлива інформація. Продовжуйте.

— У часи моєї молодості нічні клуби мали своїх постійних дівчат, але схоже, що тепер усе інакше, — сказала Ескобар. — Маю підозру, що деякі дівчатка заробляють гроші на стороні, не тільки своєю вродою, хоча, з іншого боку, тут це законний бізнес.

— Ви з нею розмовляли?

На хвилину зависла мовчанка.

— Ні. Ми ідентифікували її так швидко лише тому, що деякі дівчата з її трупи — вони всі з однієї фірми і працюють у клубі «Молоко Бар» — подали заяву про її зникнення.