Читаем Останній страх полностью

— Мені закортіло відпочити від усіх. Хотілося побути з тобою, я тебе цілий день не бачила, — сказала Кала.

— У цей час не так багато місць, де можна повечеряти, — відповів Мет.

— Ти щось придумаєш.

Мет вигнав свій драндулет, не знаючи, куди їхати. Він міг вирушити до Лінкольна, але було вже запізно. Він утомився, сам не знаючи від чого. Він цілий день тільки те й робив, що сидів перед телевізором та спілкувався із тіткою.

Кала мовчки дивилася у вікно. Надворі стояла задуха. Майже як улітку.

— Мене будь-що влаштує, — промовила вона, все ще дивлячись у вікно, ніби вишукуючи щось на горизонті. — Навіть ота їжа-сміття, яку ви з Ґанешем так полюбляєте.

— Тобі до вподоби ходити по кабаках, — сказав Мет.

— З вовками жити — по-вовчому вити, — відповіла Кала. Вона завжди так казала, і з часом Мет і сам звик так казати або думати. Дивно, як швидко ми переймаємо звички наших друзів.

— Можна піти до «Рунци», — запропонував Мет, — здається, вони пізно зачиняють.

— А чим там пригощають?

— Ти ніколи не чула про рунцу?25

Вона заперечно похитала головою.

— Тоді ти не знаєш, що втрачаєш.

Уже скоро Мет звернув на федеральну трасу, тримаючись подалі від фур, що вихляли з боку в бік. Він натиснув на газ, хвилюючись, що з його старенької машини більше вісімдесяти кілометрів не видавити.

Кала вчепилася рукою за пластмасову ручку над вікном пасажирського місця, коли машина задрижала, чхнула і нарешті набрала швидкість.

За десять хвилин Мет вказав пальцем у вікно:

— І досі тут.

Кала поглянула на жовто-зелену вивіску, що світилася зверху на довгій будівлі, вона була встановлена таким чином, щоб її було добре видно з федеральної траси. Мет з’їхав із траси і зупинився на парковці.

— Схоже на «Макдональдс», але в зелених тонах, — зауважила Кала.

— А я тобі казав, що нічого особливого. Ти тут хочеш поїсти чи з собою заберемо?

Кала зазирнула до ресторану. Там було порожньо, якщо не брати до уваги хлопчика у формі, який совав шваброю по підлозі.

— Мабуть, таки краще з собою, — відповіла вона.

Коли Мет під’їхав до динаміка «МакДрайву», Кала запитала:

— А якщо конкретніше, що воно таке?

Мет подумав, як краще описати.

— Рунца — така гаряча булочка з начинкою з м’яса, цибулі й капусти. Чимось нагадує хот-дог. Знаю, якщо послухати, то здається бридким, але насправді смачно.

Із динаміка пролунав голос продавця. Мет замовив традиційну рунцу, смажену картоплю і кока-колу.

Кала перехилилася через Мета до віконця:

— Дві порції усього, будь ласка.

На зворотному шляху Кала витягла картоплину фрі і відкусила її.

— А немає тут неподалік парковки чи ще якогось місця, де ми могли б поїсти? Де завгодно, аби не в мотелі.

— Тут неподалік моя колишня школа. Раніше на подвір’ї були столики.

— Ой, то мені пощастить побувати у закладі, де формувалася особистість Метью Пайна!

— Я змушений тебе розчарувати: Спілки мертвих поетів там не було.

Кала сьорбнула через соломинку, її очі блищали.

*

***

Лавки стояли ближче одна до одної, але в тому самому місці — навпроти баскетбольного майданчика, неподалік від спортзалу.

Кала з цікавістю оглянула свою рунцу, тицьнувши в неї пластиковою виделкою.

Мет взяв свою, як буріто, і відкусив. Він уже забув, яка вона на смак. Та й не пам’ятав ніколи, просто спогад дитинства.

Мет озирнуся довкола. Правду кажуть, що місця, бачені в дитинстві та юності, згодом здаються меншими. Школа — двоповерхова будівля з червоної цегли. Перед центральним входом порожньо, ніяких дерев чи клумб, лише голий цементний плац.

Темне небо над будинком раз у раз освітлювали далекі спалахи блискавок. Гроза була далеко, грому не чулося.

— До якого класу ти тут навчався? — запитала Кала.

— До дев’ятого, — відповів Мет. — Тут лише середня школа, тому що учнів небагато.

— То виходить, твої брат і сестра теж тут навчалися?

— Тільки Дені. Коли ми закінчили навчання тут, Меґі ще ходила до початкових класів. А мама була вагітна Томмі.

— Чому ти поїхав з міста? Чи після виходу серіалу його жителі перетворилися на чортів із вилами?

— Ну, не все було так погано. Просто занадто багато пліток, косих поглядів, куди б не пішов. Одного разу я навіть учинив бійку отам через це.

Мет кивнув у бік баскетбольного майданчика. Він тоді не збирався захищати честь Дені. Один хлопець сказав, що, можливо, одного дня хтось так само викине Меґі біля струмка. Він перелякався, втратив самоконтроль і накинувся на хлопчину. І тоді подумав: якщо він так легко втратив рівновагу, те саме могло статися і з його братом.

— Отаке. Ми зібрали речі й переїхали.

— Дуже самовіддано з боку ваших батьків. Твій батько покинув свою роботу, твоя мати — рідне місто.

Мет якось раніше ніколи не розглядав ситуацію під таким кутом. Але Кала мала рацію. Його тішило, що вона так вільно говорила про його сім’ю. Він уже почав звикати до того, що люди уникали таких розмов у спілкуванні з ним. А Мет так любив про них розповідати. Не хотів, щоб вони зникли з па­м’яті, ніби їх взагалі не існувало.

Кала взяла наполовину з’їдену рунцу, загорнула в серветку і поклала до коробки. І за Метом теж прибрала.

Зависло важке мовчання.

Нарешті Кала не витримала: