Вона відімкнула вхідні двері і здивувалася, що світло у передній кімнаті й коридорі до кухні все ще увімкнено. Адже було надто пізно. У такий час татко зазвичай уже в ліжку, а він суворо слідкував за тим, щоб економили електрику.

Спершу вона хотіла нишком прослизнути до своєї спальні. Але якщо він ще не спить, то все одно поцікавиться, чому вона вдома, а не залишилася ночувати в Гарпер. Вона спробувала заспокоїтися і з удавано невимушеним виглядом рушила коридором до кухні.

Отоді вона й побачила батька на кухонній підлозі.

Розділ 14

— Татку! О боже! — Меґі кинулася до батька. Він був такий холодний, біля його голови розтікалася калюжа з блювотних мас.

Вона схилилася над ним, потрусила його за плечі, гарячково намагалася набрати 911.

І тут батько опритомнів. Рвучко сів. Зіниці розширені, погляд порожній.

— Татку, що трапилося? — розпитувала Меґі схвильовано. — Як ти почуваєшся?

Батько роззирнувся навколо, намагаючись прийти до тями. Витер рота тильним боком долоні. Нарешті в його очах промайнула іскра свідомості.

— Все добре, донечко, — пробурмотів він, обіперся рукою об стійку, щоб підвестися. Його рухи були сповільнені, виважені, як у старої людини з артритом. — Вибач, що я тебе налякав.

Меґі уважно придивлялася до нього, хотіла збагнути, що тут відбулося.

— Що сталося? Ти впав і вдарився головою?

Її погляд перекинувся на блювоту. Коли Меґі була маленькою, у її мами був панічний страх перед нудотою, як і в кожної матері, чиї сини грають у футбол, і донька змалку засвоїла, що нудота може бути ознакою серйозної травми.

— Ні. Здається, я чимось отруївся. Після вечері мене несподівано охопило жаром і знудило.

Батько підійшов до раковини, відкрив воду і змив її вміст.

— Напевно, я переїв. Але зараз мені вже краще.

Чого ж такого можна переїсти, щоб так почуватися? Погляд Меґі змістився на пляшку зі скотчем на барній стійці. Вона була майже порожня, залишалося хіба що на палець на дні. Її батько не дуже захоплювався алкоголем, принаймні до останнього часу. Вона намагалася скласти усі факти у цільну картину. Він перепив. А тепер соромиться їй у цьому признатися.

— Ти вирішила повернутися додому, — збентежено промовив батько. Взяв рулон кухонного паперу, відмотав трохи і витер ним калюжу на підлозі таким спокійним жестом, ніби нічого особливого не сталося. — Я гадав, що ти заночуєш у Гарпер.

Меґі засумнівалася, чи не слід розповісти йому про вечірку. Про те, що сталося з Еріком. Її все ще трусило. Але до страху тепер домішувалася збентеженість. Майже сором. А найбільше вона боялася, що зараз батько розгнівається й оскаженіє. Зателефонує Еріковим батькам. Або навіть вирішить самостійно з ним розібратися.

— Мені якось було не по собі, — викрутилася Меґі, — захотілося спати у власному ліжку.

— Тобі дати щось заспокійливе? — Батько відчинив буфет, де на поличці вони тримали ліки.

— Ні, не треба.

Здається, він їй повірив. І навіть не помітив, що вона одягнена не в домашню піжаму, а для вечірки. Нехай і так. Голов­не, щоб йому не треба було більше хвилюватися.

Очі батька якось підозріло примружилися; здавалося, він про щось здогадався. Меґі напружилася, захвилювалася — раптом він зрозуміє, що вона бреше. Але він схопив свій мобільний з барної стійки і махнув їй, запрошуючи підійти.

— Ти не повіриш, — промовив він. Його тон лунав збуджено, в очах — маніакальний блиск.

Він швидко тицяв пальцем в екран:

— Я отримав відеодзвінок. За мить до того, як відчув себе недобре.

Меґі мовчки за ним спостерігала.

— Це була вона, Меґі, дівчинко!

— Хто?

Батько серйозно поглянув на неї:

— Шарлот.

«Він таки добряче гепнувся головою».

— Ти про що?

— Вона подзвонила. Здавалася переляканою. Я її бачив! Вона була живою…

— Знаєш, таточку, можливо, у тебе паморочилося в голові, — вона кивнула на пляшку, — і тобі здалося…

— Ні! — заперечив батько. — Виросла, звичайно, але я її впізнав. Я бачив сотні її фотографій. Це точно була вона.

— Ну, тоді це чийсь невдалий жарт, — відповіла Меґі. — Хтось знайшов дівчину, схожу на Шарлот. Або такий комп’ю­терний трюк. Тупий жарт.

З їхньою родиною вже не раз так чинили.

— Меґі, дитятко, вона сказала: допоможи мені! — Він дивився на неї так, ніби от-от розридається.

— Шарлот померла, тату. Знайшли її тіло. Вона…

— Ні, сама подумай. Голову дівчини розтрощили, обличчя взагалі не видно було.

— Але ж ДНК! Вони ж, мабуть…

— Не думаю, що вони коли-небудь робили ДНК Шарлот. Та й навіщо? Ніхто ні на мить не сумнівався, що то була Шарлот.

— Але, тату… — Меґі замовкла. Вона вже бачила його в такому стані. Знову наступаємо на одні й ті самі граблі. Учора було відео з вечірки із зображенням Невідомого Гостя. Сьогодні відеодзвінок від померлої, але живої і здорової дів­чини. Сказати по правді, їй це навіть подобалося. Адже від цього в очах батька знову з’являвся живий вогник, що свідчив про спалах оптимізму та ентузіазму, і вони знову зможуть деякий час працювати разом над розслідуванням справи. Що за химерні спільні інтереси були у неї з власним татком: засуджений брат і його вбита дівчина.