Читаем Останній страх полностью

Мет, обходячи гамірливі групи мандрівників, поплівся до несподівано невеликих дверей, що вели надвір. Як тільки він вийшов, мимоволі заплющив очі від яскраво-сліпучого сонця.

Від автобусної стоянки назустріч йому рушив чоловік із папкою в руках.

— Ласкаво просимо до Мексики, — звернувся він до Мета англійською з помітним акцентом. — Ви замовляли?

— Ні. Мені треба до Тулума, — відповів Мет.

Чоловік хмикнув:

— Увесь транспорт замовлено, друже. Зараз у нас дуже багато туристів.

Мет розчаровано зітхнув:

— Справді нічого? Мені підійде будь-що. Я не вибагливий.

Чоловік помовчав, ніби обдумував щось. Нарешті зняв із пояса рацію і щось сказав іспанською. Йому відповіли нерозбірливо.

— Транспорт не дуже зручний, — заявив чоловік, — але кращого немає. Три тисячі песо.

— Доларами візьмете? — запитав Мет, показуючи двадцятидоларову купюру.

— Так, сто шістдесят доларів.

У Мета в кишені було п’ятсот доларів — максимум, що видавав банкомат на добу.

— Згода.

— Автобус cinco, — сказав чоловік, вказуючи на ряд машин. Вони були більші за звичайні мікроавтобуси, але менші за стандартні автобуси.

Мет не говорив іспанською, але згадав зі шкільних років, що «cinco» — це «п’ять». Заплатив чоловікові за проїзд, після довгих вагань дав тому двадцять доларів чайових (банкноти меншої вартості в нього не було). Таким чином, у Мета залишалося достатньо грошей на те, щоб повернутися до аеропорту і повечеряти. Він відшукав автобус із номером п’ять.

Водій стояв, обіпершись об автобус спиною, і курив.

— Мені сказали, що у вас знайдеться іще одне місце до Тулума, — звернувся до нього Мет, махнувши рукою у бік чоловіка з папкою.

Водій кинув цигарку на землю і затушив ногою. Не промовивши ані слова, він повів Мета до задньої частини автобуса. Мет помітив краєм ока численних пасажирів, які спостерігали за ними через тоновані вікна. Схоже, автобус був напхом напханий. Водій відчинив багажний відсік і вказав на Метову сумку.

Мет закинув її всередину, а водій тим часом став переставляти валізи. Він якось химерно розкладав їх по боках.

— Он як! — пробурмотів Мет, коли збагнув нарешті, що той звільняє місце для нього. Він заліз усередину і вмостився зручніше поміж купами валіз та сумок. Краще, аніж він собі уявляв. Нарешті можна простягнути затерплі ноги. У літаку «Spirit Airlines» він не знав, куди їх подіти.

— Вам там зручно? — запитала одна з пасажирок із салону. У неї був приємний південний акцент.

Мет трохи піднявся, щоб заглянути у заповнений людьми салон:

— Дуже зручно. Дякую, що взяли мене.

— Кажіть, якщо вам щось знадобиться, дорогенький. — У її голосі вчувалося майже материнське піклування.

Протягом наступних двох годин Мета підкидувало у багажному відсіку, де він раз у раз виглядав у заднє віконце, поки автобус мчав на південь швидкісною трасою 307. Вона мало чим нагадувала американські автотраси.

Була вже майже п’ята година. Вони мали скоро приїхати. У Мета ледве-ледве вистачить часу, щоб дістатися до поліцейського відділення, підписати усі необхідні папери і повернутися вчасно до аеропорту Канкуна, щоб устигнути на зворотний рейс до Нью-Йорка о дев’ятій. Агентка Келлер сказала, що у разі потреби вони могли б подовжити термін його перебування у Мексиці. Але йому аніскілечки не хотілося побувати на пляжах, дивитися на руїни та інші розваги. Туди й назад.

Зі свого місця у багажному відсіку Мет не міг бачити народ у салоні, але він міг спостерігати за відображеннями пасажирів у лобовому склі. Він спостерігав за трьома дітьми, років десяти, які постійно товклися по своїх батьках. Незважаючи на те що відображення у лобовому склі були нечіткими й деформованими, Мет зробив висновок, що і батько, і мати дуже втомилися. Він уявив собі, як у точно такому мікроавтобусі недавно їхала його родина: Томмі притискається личком до шибки, татко занурений у власні думки про долю Дені, Меґі, яка ретельно розробляє маршрут їхньої подорожі, і втуплена у книжку мама.

Мет пригадав зміст останнього повідомлення від Меґі — того, яким так зацікавилася Келлер. Там було фото татка на передньому плані, а за ним — вхід до якогось закладу, схожого на нічний клуб. Нічого особливого.

Треба за це вчепитися. Адже зважаючи на напруження між Метом та батьком останнім часом, якось дивно, що Меґі надіслала йому портрет татка.