Фленеґен самовпевнено посміхнувся, і Келлер захотілося врізати йому кулаком по нахабній пиці. Прокурор поглянув на Келлер. Напевно, з виразу її обличчя він здогадався, що Фленеґен сказав щось важливе. Губа. Його байки, виявляється, мали раціональне зерно, що пов’язувало його з чоловіком із рубцем від заячої губи, якого сфотографувала Меґі. Це не могло бути випадковістю, Фленеґен казав правду.

— Можемо домовлятися, — промовила Келлер.

— Це поза моїми повноваженнями, — відповів прокурор, — я на хвилинку.

Він вийшов із конференцзали.

Повернувшись за чверть години, він поглянув на адвокатку Фленеґена і кивнув.

Та подивилася на свого бридкого клієнта і сказала:

— Тепер можете говорити.

Розділ 61. Еван Пайн

Раніше

— Татку, я втомився, — сказав Томмі.

Була тільки шоста, але Еванові здавалося, що цей день ніколи не скінчиться. Від гарячого сонця, спеки й ходіння він почувався знесиленим. Томмі теж був млявий, навіть не доїв обід, що Еван приготував для нього після того, як Лів з Меґі вирушили на довгу прогулянку. Це на нього не було схоже, він ніколи не відмовлявся від улюблених страв з «Макдональд­са». Лів постійно нагадувала їм усім, щоб вони пили воду з пляшки, а тому Еван не хвилювався, що Томмі мучиться від спраги. Он і зараз поряд із тарілкою у малого до половини випита пляшка.

Еван приклав йому руку до лоба. Трохи загарячий. Мабуть, нічого страшного, але після випадку з апендицитом Еван ніколи не ставився легковажно до таких симптомів. Та, можливо, сьогодні причиною була звичайна втома. Хай йому грець, Еван і сам так утомився, що готовий був негайно вкластися спати.

— Ходімо до ліжка, зайчику, — промовив Еван. Томмі вже клював носом за столом. Еван узяв його на руки і відніс до спальні. Дістав із валізи піжаму Томмі й опустив малюка на ліжко.

— Руки вгору, — промовив Еван.

Малий підняв догори кволі ручки. Еван стягнув йому через голову сорочку. Обережно надів піжамну кофтину.

Томмі вмостився на бік, і Еван перевдягнув йому штанці. Потім підіпхав під боки ковдру, підсунув ближче ведмедика.

Еван дивився на сина. Малюк солодко сопів. Батько нахилився, поцілував голову хлопчика і вимкнув світло.

Він зайшов до вітальні й застав там Лів з Меґі, які щойно повернулися зі своєї прогулянки. Вигляд в обох був похмурий, якийсь пригнічений.

— Що з вами, щось трапилося?

Лів і Меґі перезирнулися:

— Ні, ми просто втомилися. Правда, Меґі?

Донька з любов’ю дивилася на матір. У Евана виникло враження, ніби вони щось приховували, якусь жіночу таємницю.

— Так, правда, — озвалася Меґі.

— Там є бургери й сир і залишки спагеті, — сказав Еван. — Чи, може, вам чогось приготувати?

— Я не голодна, — відповіла Лів, — ми забагато їмо у відпустці.

Вона взяла пляшку води з холодильника й надпила.

— Може, трішки пізніше, — сказала Меґі. Теж взяла пляшку з водою і пішла до спальні.

Залишившись наодинці з Лів, Еван поцікавився:

— Справді все добре?

Лів кивнула:

— Пізніше поговоримо, але запевняю тебе, у неї все гаразд.

Еван не знав, чи розповіла Меґі матері про справжню мету їхньої подорожі. Про їхнє безуспішне розслідування. Про парочку, яка заманила Евана до Тулума. Це могло б пояснити її пригнічений настрій.

Еван наважився: треба самому поговорити з Лів. Йому слід бути чесним з дружиною, інакше розвіється уся чарівна атмосфера їхньої подорожі.

— Я маю тобі дещо розповісти, — сказав він.

Лів сиділа поряд із ним за столом.

Він зробив великий ковток води, задумався на мить, не знаючи, з чого розпочати:

— Я не все розповів тобі чесно про нашу подорож сюди.

— Ти маєш на увазі, що ми не можемо собі її дозволити? Знаю, я здогадуюся.

— Ні, не це.

Він розповів їй про дзвінок Шарлот чи того, хто вдавав себе за неї. Про те, як Меґі вдалося відслідкувати дзвінок. Про парочку, яка його обвела навколо пальця. Він почувався дурником. Він навіть уже зібрався з духом, щоб розповісти їй і решту: про втрату роботи, про фінансові труднощі, про те, що наковтався пігулок.

Але перш ніж він продовжив, Лів промовила:

— У мене теж є що тобі розказати.

Еван запитально схилив голову набік.

Лів пішла до спальні й повернулася звідти з конвертом. Вручила його чоловікові.

— Це дала мені дружина Рона Семпсона, коли я була у Небрасці. Її чоловік сказав, що тут є докази того, що Дені не винен.

— То чому ж ти… — Еван замовк на півслові. Яке це вже мало значення?

— Я відразу здогадалася, що ми приїхали сюди через Дені, — промовила Лів, — не знала точно, що ви з Меґі задумали, але все одно здогадалася. І мені дуже шкода, що я не віддала тобі цей конверт раніше. Але ви з дітьми так розважалися, здавалося, хоч ненадовго забули про справу Дені, і я вирішила зачекати. Дружина Семпсона, здається, несповна розуму, а ці документи — звичайні папери, і я вирішила, що ми вже все одно нічого не зробимо, а тому…

— Нічого, — м’яко підбадьорив її Еван.

Він відкрив конверт, там було лише три аркуші. Він проглянув перші два і сказав:

— Схоже на результати аналізу крові. Крові Шарлот і Дені.

Кожен аркуш позначався окремим кодом: Шарлот — 4215, Дені — 5094.