Сандра побачила в неї рубець на лівій руці — як у тих, хто намагався перерізати собі вени.

Міна помітила її погляд і хутко натягнула на зап’ястя кінець рукава.

— Зазвичай я ховаю його під браслетом, щоб клієнти не побачили, — виправдовувалася вона сумним голосом. — Мені вже чимало довелося пережити… Ти сказала, що можеш мені допомогти. Прошу тебе, зроби так, щоб я змогла виборсатися із цього пекла.

— Згода, — пообіцяла Сандра. — А тепер ходімо. Я відвезу тебе до себе додому, там ти будеш у безпеці, — сказала вона, беручи Мінин наплічник з речами.

7

Оселя Агапових стояла в безлюдному місці, загубленому в просторі та часі.

Сільське довкілля залишалося, напевно, таким, яким здавалося й наприкінці сімнадцятого століття — у той період, коли побудували віллу, коли в лісах та полях навколо на людей чатували небезпеки. Необережні мандрівники легко ставали здобиччю розбійників. Ті їх обкрадали і безжально вбивали, не залишаючи на місці злочину свідків. Тіла скидали до загальної могили, і ніхто ніколи ні про що не дізнався б. У ті часи посеред темних ночей можна було розгледіти вдалині відьмині вогні, яких, за легендами, поблизу Рима завжди було дуже багато. У темному Середньовіччі відьом запросто засуджували до спалення на тих самих вогнях, якими вони віддавали шану своїм демонам.

Маркус діставався до призначеного місця більше ніж годину. Зовсім недавно пробило сьому вечора, але місяць — нехай і не такий повний, як минулої ночі, — уже вирушив у свою путь холодним зоряним небом.

Знадвору будинок здавався величезним — таким, як його описала домоправителька, що пропрацювала там шість років. Однак літня жінка з будинку-інтернату не підготувала його морально до такого величного вигляду оселі.

Здалеку вона скидалася на церкву.

Маркусові майнула думка: скільки ж бо осіб у минулому прийняли її за храм. Можливо, з волі того, хто наказав побудувати віллу, чи то завдяки ексцентричній уяві архітектора, який її спроєктував, фасад звели в готичному стилі. Він злітав догори своїми гострими шпилями, встромляючись, як здавалося, просто в небо. Сірий камінь, яким його виклали, поблискував у місячному світлі, створюючи темні тіні під карнизами та синюваті відблиски на вітражах, що прикрашали високі, як у соборі, вікна.

На воротах головного входу висіла велика табличка агенції з нерухомості з написом «На продаж», яку добре було видно здалеку. Однак під нею можна було помітити сліди від попередніх оголошень, які з часом так і не увінчалися успіхом.

Будинок був замкнений.

Сад навколо вілли складався переважно з пальм — ще одна екстравагантність цієї оселі. Кора на деревах була товста й груба — ознака того, що дерев протягом тривалого часу не торкалися вправні руки садівників.

Пенітенціарій переліз через залізну огорожу й рушив алеєю до зовнішніх сходів, які виводили до веранди, а з неї — до входу в будинок. Пригадав слова літньої жінки з будинку-інтернату, яка розповідала, що свого часу, коли тут мешкали Агапови, їй доводилося керувати роботою персоналу з восьми осіб. Утім нікому з них не дозволяли затримуватися тут після заходу сонця. А тому всі були змушені залишати віллу, перш ніж день добіжить кінця, і поверталися лише наступного ранку. Маркус подумав: якби Анатолій Агапов ще був живий, то в цей час його вже не впустив би до садиби.

Що відбувалося в цьому будинку вночі?

Пенітенціарій взяв із собою з машини електричний ліхтарик і домкрат. Скористався домкратом, щоб відчинити вхідні двері, що були зі світлого дерева, — саме вони, можливо, відділяли його від відповіді на оте запитання.

Місячне світло промайнуло в нього під ногами, як кіт, і першим перетнуло поріг. Різке скрипіння, гідне фільму про привидів, привітало його, запрошуючи зайти всередину. Зрештою, Маркус для цього сюди й приїхав: розбудити привида дівчинки Ганни.

Згадав про останню відчайдушну спробу Кроппа відвернути його увагу. Отією своєрідною мапою, яку він вручив йому перед смертю і яка, певна річ, була черговим обманом.

«Кінець твоєї казки, хлопчику без імені…» Однак пенітенціарій не дав себе обдурити.

І ось він тут. Сподівався, що знайде завершення історії, яке шукав.

Він укотре скористався словами старої домоправительки як підказкою. Коли він запитав у неї, що за чоловік був Анатолій Агапов, вона відповіла: «Він був чоловіком суворим, жорстоким. Гадаю, йому не подобалося жити в Римі. Він працював у російському посольстві, однак багато часу проводив удома, зачинившись у своєму кабінеті».

Кабінет. Саме звідти слід розпочинати пошуки.

Йому довелося поблукати будинком, перш ніж він знайшов кабінет. Важко було відрізнити одну кімнату від другої — ще й через те, що всі меблі було накрито білою тканиною, яка захищала їх від пилу. Піднімаючи край то одного, то другого покривала, Маркус дізнався, що всі предмети щоденного вжитку, усі меблі та інші домашні речі залишилися на своїх місцях. Той, хто колись вирішить купити віллу (за умови, що це таки станеться), отримає все, що належало Агаповим, навіть не знаючи їхньої історії та драми, яка сталася поміж цими предметами.