Читаем Ловець тіні полностью

— Звісно, я просила за це надбавку. Але проти нічого не мала. І я вже ступила крок, щоб вийти з ванної, коли почула постріл.

Жінка не змогла продовжити розповідь, її голос уривався від страшних картин, що поставали в неї перед очима.

— І що було далі? — повернула її в реальність своїм запитанням Сандра.

— Я вимкнула світло й лягла під дверима, сподіваючись, що він не помітив мене. Тим часом я чула, як він ходив по будинку — мене шукав. Звісно, він мене знайшов би. Мені треба було негайно тікати. Я побачила над собою віконце. Та воно було надто маленьке, я в нього не пролізла б. До того ж не відважилася б стрибати вниз, бо могла пошкодити ногу і тоді вже годі й думати про втечу. І якби він мене догнав… — Вона похнюпилася. — Не знаю, як я насмілилася. Неймовірно, як працює в нас голова, коли припече… — Жінка зітхнула. — Я згребла докупи свій одяг, бо збагнула, що гола далеко не забіжу по такій холоднечі.

Вона відволікалася, замовкала, але Сандра терпляче слухала, не хотіла її уривати.

— Я відчинила двері ванної кімнати. У будинку панувала суцільна темрява. Навпомацки почала пробиратися по будинку, намагаючись пригадати розташування кімнат. У кінці коридору побачила світло ліхтарика. Він був там, перевіряв одну з кімнат. Якби він тієї миті вийшов, він мене обов’язково помітив би. У мене було якихось кілька секунд, щоб добігти до сходів — вони були на півдорозі між ним і мною. Мені здавалося, що найменший порух викличе страшенний шум. — Вона помовчала. — Зрештою я потихеньку дісталася сходів і побігла ними вниз. А тим часом наді мною щось гриміло: то він ніяк не міг мене знайти й гнівався.

— Він мовчки здійснював свої пошуки? Не кричав, не обзивав вас, поки шукав?

Жінка заперечно похитала головою.

— Ні, мовчав, і це лякало ще більше. І тут я побачила вхідні двері. Однак вони були замкнені зсередини, а ключа в замку не було. Я мало не плакала з відчаю і вже ладна була змиритися зі своєю участю, та все ж таки знайшла в собі сили, щоб зрушити з місця в пошуках іншого виходу… А він тим часом спускався вниз, я чула його кроки. І я відчинила вікно, біля якого опинилася, та вистрибнула, гадки не маючи, що чекає на мене. Та приземлилася я на щось м’яке. На пісок, як за мить зрозуміла. Далі посунулася схилом і ніяк не могла спинитися — аж до самого пляжу. Упала на спину, і мені дух забило. Коли нарешті розплющила очі, то побачила повний місяць. Під отим його світлом я була легкою здобиччю. Підвела погляд на вікно, з якого вистрибнула, і побачила в ньому силует… — Жінка сховала голову в плечі. — Не бачила його в обличчя, але він мене бачив. Дивився просто на мене. Не рухався. Потім вистрілив.

— Вистрілив? — перепитала Сандра.

— Так, але помилився на метр чи, може, навіть менше. І тоді я підхопилася на ноги й кинулася навтьоки. Бігти по піску було важко, і невдовзі сили стали мене покидати. Я була впевнена, що він ось-ось у мене поцілить, що будь-якої миті я відчую гарячий укол у спину. Не знаю чому, але саме так я уявляю собі біль.

— А він продовжував стріляти?

— Я налічила ще три постріли, а потім їх не було. Він, напевно, вийшов мене шукати. А я тим часом дісталася схилу пагорба й вигулькнула на дорогу. Сховалася за контейнером для сміття й там чекала світанку. То були найгірші години мого життя.

Сандра її розуміла.

— А потім що?

— Я зупинила вантажівку і попросила водія підвезти мене. З найближчої станції заправки я зателефонувала на аварійний номер і повідомила про те, що сталося. Потім я повернулася додому, сподіваючись, що той покидьок не знає, де я мешкаю. Зрештою, що мені було робити? У мене була моя сумка з документами, а того типа, який хотів трахатися зі мною, я бачила вперше й ніколи раніше не була на тій віллі.

Сандра замислилася над її розповіддю. «Поталанило ж тобі», — подумала.

— Ти не сказала мені, як тебе звати.

— А я не хочу казати, це що, проблема?

— Скажи принаймні, як мені до тебе звертатися.

— Міна. Називай мене Міна.

Можливо, то було придумане прізвисько, яким вона користувалася для роботи.

— А от я хочу сказати тобі, як мене звати: я Сандра Веґа і працюю в поліції.

Почувши це, жінка вже була підхопилася на рівні.

— Якого дідька! — вилаялася вона. — Ти ж обіцяла по телефону, що ніякої поліції!

— Знаю. Заспокойся, я тут неофіційно.

Та вхопила наплічника, налаштована негайно тікати.

— Гадаєш, у мене з головою не все гаразд? Яка мені різниця, офіційно ти тут чи ні? Ти поліціянтка, і цим усе сказано!

— Так, але зараз я чесно тобі все розказала, могла й промовчати. Отже, слухай мене уважно. Я працюю разом з однією особою, яка не служить у поліції. Саме він хоче з тобою поговорити.

— Якою ще особою?! — роздратовано і з підозрою вигукнула Міна.

— У нього свої зв’язки у Ватикані. Він може допомогти тобі лягти на дно на деякий час, але ти повинна нам допомогти.

Міна завмерла. Зрештою, у неї не було виходу. Вона була налякана й не знала, куди подітися, а тому знов опустилася на стілець. У запалі в неї задрався рукав куртки, а разом з ним — і рукав худі.