Читаем Ловець тіні полностью

Що далі йшов, то пронизливішим ставав звук — ознака того, що він наближався до джерела. Він опинився перед напівпрочиненими дверима. Звук лунав з-за того порогу. Пенітенціарій переступив через поріг.

Простора кімната з великим ліжком під балдахіном. Оксамитові штори були затулені, що заважало побачити, хто там лежав. Однак, зважаючи на пристрої та обладнання, що стояло кругом, можна було здогадатися, що там відбувається.

Серед апаратів було й обладнання для контролю за серцебиттям — саме з нього лився звук-поклик. Монітори, що реєстрували життєві параметри. А ще там стояв балон з киснем, трубка від якого зникала за шторою ліжка.

Пенітенціарій повільно підійшов і лише тепер помітив, що в кутку кімнати на кріслі вмостилося чиєсь тіло. Він на мить завагався, коли впізнав Ольгу, рудоволосу жінку. Та сиділа непорушно, очі заплющені.

Тільки наблизившись, він зрозумів, що вона не спала. Склала руки на колінах і ще тримала шприц, яким до цього щось собі вколола. У шию, на висоті яремної вени.

Маркус підняв їй повіки, щоб переконатися, що вона справді мертва. Тільки впевнившись у цьому, знову зосередив свою увагу на ліжку.

Підійшовши до нього, Маркус відсунув одну з оксамитових штор, наперед упевнений, що побачить там ще одного мерця.

Але там лежав блідий чоловік з рідким скуйовдженим світлим волоссям. Великі очі й киснева маска, що затуляла більшу частину обличчя. Грудна клітка під ковдрами повільно то піднімалася, то опускалася. Тіло в чоловіка здавалося неприродно зменшеним, ніби через чиїсь злі чари, ніби все це відбувалося в казці.

Професор Кропп підвів на нього втомлені очі. І, певно, посміхнувся.

По тому з неймовірним зусиллям витягнув з-під ковдр вузлувату руку і зсунув маску з рота.

— Саме вчасно, — прошепотів.

Маркус не відчував жодного жалю до цього чоловіка, який був на крок від смерті.

— Де Віктор? — суворо запитав у нього Маркус.

Кропп ледве помітно хитнув головою.

— Ти його не знайдеш. Я й сам не знаю, де він. А якщо ти мені не віриш, то вже знаєш, що на тому етапі, де зараз перебуваю я, ніякі тортури та погрози вже не налякають.

Маркус ураз відчув, ніби опинився в глухому куті.

— Ти не зрозумів Віктора, ніхто його не зрозумів, — вів далі старий, промовляючи слова дуже повільно. — Зазвичай ми не вбиваємо тварин, яких потім самі їмо. Авжеж? А якби нас штовхав на це голод, ми це зробили б? А чи змогли б споживати м’ясо мертвої людини, якби від цього залежало наше виживання? За екстремальних умов ми часто робимо таке, чого зазвичай нізащо не зробили б. Отак і для деяких людей: убивство — не вибір, вони змушені. Є в них щось таке, що примушує їх до цього. Тільки так вони можуть звільнитися від нестерпного гніту, який роз’їдає їх зсередини.

— Ти виправдовуєш убивцю.

— Виправдовую? Що означає це слово? Сліпий від народження не розуміє, що значить бачити, а отже, не усвідомлює, що він сліпий. Так і той, хто не знав добра, не зрозуміє, що він злий.

Маркус нахилився над ним і прошепотів на вухо:

— Не марнуй сил на останню проповідь, уже скоро нечистий прийме тебе до пекла.

Старий повернув голову на подушці й поглянув на нього:

— Ти це кажеш, але не думаєш так насправді.

Маркус відсахнувся.

— Ти не віриш ані в чорта, ані в пекло. Адже так?

Пенітенціарій попри власне роздратування мусив визнати подумки, що так воно й було.

— Як ти можеш дозволити собі померти в такому місці? Серед усієї оцієї розкоші?

— Ти такий, як і всі оті бідолашні людці, що протягом цілого життя ставлять собі хибні запитання, а потім чекають на відповіді, яких так і не отримують.

— Поясни краще, мені цікаво… — промовив з викликом Маркус.

— Ти вважаєш, що це справа рук небагатьох. Моїх, Астольфі, Ольги, яка зараз лежить у кріслі, Фернандо та Джованні. Однак ми не єдині виконавці всього. Ми тільки подали приклад. Нас підтримують інші, які лишаються в тіні, тому що ніхто їх не зрозумів би, однак вони живуть, надихаючись нашим прикладом. Вони на нашому боці й моляться за нас.

Пенітенціарій аж здригнувся, почувши про сповнені хули молитви.

— Шляхетні синьйори, які мешкали в цьому палаці, з давніх-давен були на нашому боці.

— З яких ще «давніх-давен»?

— Ти гадаєш, що все розпочалося в наш час? В останні роки ми позначили наш символ найгіршим кровопролиттям, щоб люди нарешті зрозуміли й прокинулися від отупіння.

— Ти говориш про чоловіка з вовчою головою.

Маркус пригадав про випадки, перелічені незнайомцем у Колізеї під час розмови із Сандрою: нянька, що доглядала за дітьми, педофіл, голова родини, що порішив усіх своїх рідних…

— Однак самого прозелітизму недостатньо. Завжди треба посилати сигнал, який би всі могли зрозуміти. Це як у казках: завжди потрібен негативний герой.

— Так от навіщо був потрібен інститут «Гамельн»: культивувати дітей, які в дорослому віці перетворяться на монстрів, чудовиськ.

— Ось з’явився Віктор, і я укмітив, що він саме той, хто мені потрібен. Я поклав на нього всі свої надії, і він мене не розчарував. Коли він закінчить розповідати свою історію, тоді й ти зрозумієш. І здивуєшся.