— Міг він здогадатися, що за ним стежать? — запитав Фаш.

Колле похитав головою:

— Навряд чи. Сигнал потроху рухається всередині туалету, тож пристрій і досі на ньому. Може, йому стало погано? Якби він знайшов маячок, то викинув би його й спробував утекти.

Фаш подивився на свій годинник.

— Добре.

Але це його, схоже, не заспокоїло. Увесь вечір Колле відчував, що капітан якийсь напружений, а йому це було зовсім не властиво. Зазвичай такий урівноважений і стриманий, сьогодні Фаш усе брав дуже близько до серця, начебто ця справа мала для нього якесь особливе значення.

«Воно й не дивно, — подумав Колле. — Цей арешт Фашеві потрібний як повітря». Не так давно кабінет міністрів і засоби масової інформації відверто засудили агресивні методи Фаша, його постійні сутички з впливовими посольствами, величезні перевитрати його відомства на нові технології. Якщо сьогодні йому пощастить так віртуозно, за допомогою саме високих технологій, заарештувати американця, то це надовго заткне пельки всім його критикам. І Фаш зможе ще кілька років спокійно собі працювати, а потім достойно піти й отримати дуже гарну пенсію. «А вона йому ох як потрібна, ця пенсія», — подумав Колле. Пристрасть до технологій зашкодила Фашеві і в кар’єрі, і в особистому житті. За чутками, кілька років тому він інвестував усі свої заощадження в якусь компанію зі сфери високих технологій і втратив геть усе, до останньої сорочки. А Фаш не з тих, хто носить дешеві сорочки.

Нічого, ще є багато часу. Щоправда, дивне вторгнення Софі Неве трохи зашкодило, але це все дрібниці. Тепер вона пішла, а Фаш ще має кілька козирів на руках. Він досі не сказав Ленґдонові, що поряд із тілом жертви на підлозі красувалось його ім’я. P.S. Знайдіть Роберта Ленґдона. Можна уявити, як відреагує американець на такий доказ!

— Капітане! — покликав Фаша один із агентів. — Гадаю, вам варто відповісти на цей дзвінок. — Він тримав у руці слухавку і виглядав стурбовано.

— Хто це? — запитав Фаш.

Агент насупився.

— Це директор відділу криптографії.

— І що ж там у нього?

— Це стосується Софі Неве. Щось там не так.

Розділ 15

Час настав.

Сайлас почувався добре, коли вийшов із чорного «ауді», нічний вітерець шурхотів полами його просторої ряси. Віє вітер змін. Він знав, що завдання, яке постало перед ним, вимагатиме радше спритності й кмітливості, а не сили, тож залишив пістолет в авті. Про тринадцятизарядний геклер-і-кох USP 40 подбав для нього Учитель.

Смертоносній зброї не місце в Божому храмі.

Цієї пізньої пори площа перед знаменитою церквою була безлюдна, і лише осторонь виднілося двійко малолітніх повій, що демонстрували свої принади перед запізнілими автами туристів, їхні молоді, вже цілком дозрілі тіла пробудили в Сайласа знайомий поклик плоті. Він мимоволі напружився, і волосяниця з шипами боляче вп’ялась у тіло.

Бажання миттєво зникло. Ось уже десять років Сайлас утримувався від плотських утіх, навіть не задовольнявся самостійно. Так вимагав «Шлях». Він знав, що багато чим пожертвував, аби бути в «Опус Деї», проте натомість отримав іще більше. Обітницю утримання й відмову від особистого майна навряд чи можна вважати тяжкою пожертвою. Порівняно з тими злиднями, з яких він вийшов, і тим сексуальним насильством, якого зазнав у в’язниці, утримання здавалося чи не благом.

Тепер, уперше повернувшись до Франції від часу свого арешту й ув’язнення в Андоррі, Сайлас відчував, що рідна земля випробовує його, пробуджує в його оновленій душі найжорстокіші спогади. «Ти народився вдруге», — нагадав він собі. Сьогодні заради служіння Господові він мав скоїти гріх, убити, і цю жертву, він знав, йому доведеться мовчки нести в серці до кінця його днів.

«Міра віри твоєї — це міра болю, який ти можеш витримати», — сказав йому Учитель. Сайлас добре знав, що таке біль, і прагнув якнайшвидше довести свою відданість Учителеві, який запевняв, що його вчинками керує вища сила.

— Я служу Божій справі, — прошепотів Сайлас іспанською і рушив до входу в церкву.

Опинившись у тіні масивних дверей, він глибоко вдихнув повітря. Лише цієї миті до нього прийшло усвідомлення того, що має зробити і що чекає його всередині.

«Наріжний камінь. Він приведе нас до кінцевої мети».

Сайлас підняв свою білу, наче в привида, руку й тричі постукав У двері.

За хвилю заскреготіли засуви, й величезні дерев’яні двері повільно відчинились.

Розділ 16

«Цікаво, — думала Софі, — скільки часу знадобиться Фашеві, аби виявити, що я не виходила з Лувру». Побачивши, що Ленґдон надто приголомшений усім, що почув від неї, Софі засумнівалась, чи правильно вчинила, попросивши його прийти сюди.

«А що мені ще було робити?»