Читаем Код Да Вінчі полностью

— Терпіння, Роберте, — сказав він. — Дорога нерівна й надто темно. Не дай Боже, щось поб’ємо. Якщо ви не розпізнали цієї мови у світлі, то в темряві не розпізнаєте і поготів. Зосередьмося зараз на тому, щоб благополучно забратися звідси. Потім ще буде вдосталь часу.

Ленґдон знав, що Тібінґ має рацію. Він кивнув і замкнув скриньку.

Монах у багажнику стогнав, намагаючись визволитися з пут. За мить він уже дико пручався.

Тібінґ повернувся і наставив на нього пістолет.

— Що вас не влаштовує, шановний сер? Ви незаконно проникли до моєї оселі і завдали важкої травми моєму любому другові. Ніщо не заважає мені вас просто пристрелити і покинути гнити в лісі.

Монах затих.

— Ви впевнені, що нам варто було брати його з собою? — запитав Ленґдон.

— Ще й як упевнений, чорт забирай! — вигукнув Тібінґ. — Роберте, вас розшукують за вбивство. Цей негідник — ваш квиток на свободу. Видно, поліція дуже прагне вас заарештувати, якщо переслідувала аж до мого будинку.

— Це я винна, — сказала Софі. — У броньовику, мабуть, був передатчик.

— Зараз не в цьому річ, — заперечив Тібінґ. — Мене дивує не те, що вас вистежила поліція, а те, що вас знайшов у моєму будинку оцей покидьок з «Опус Деї». З усього, що ви мені розповіли, випливає, що він мусить мати когось або в судовій поліції, або ж у Депозитарному банку.

Ленґдон замислився. Безу Фаш явно прагнув знайти цапа-відбувайла, на якого можна було б повісити всі вбивства, що сталися цієї ночі. Берне ж накинувся на них раптово, хоча, з огляду на те, що Ленґдона звинувачують у чотирьох убивствах, учинок банкіра цілком можна було зрозуміти.

— Роберте, цей монах працює не сам, — сказав Тібінґ. — І доки ви не дізнаєтесь, хто за цим усім стоїть, ви обоє перебуватимете в небезпеці. Але добре, друже, вже те, що тепер перевага на вашому боці. Це чудовисько в багажнику щось знає, і той, хто ним керує, мабуть, зараз не на жарт нервується.

Ремі тим часом освоївся на незвичній дорозі і збільшував швидкість. Авто з плескотом переїхало якусь калюжу, виїхало на пагорб і знову покотилося донизу.

— Роберте, будь ласка, подайте-но мені он той телефон. — Тібінґ показав на телефон на панелі керування. Ленґдон зняв його й передав Тібінґові. Той набрав якийсь номер і чекав досить довго, доки хтось відповів. — Річарде? Я тебе розбудив? Ну звісно, розбудив, дурне запитання. Пробач, у мене виникла невеличка проблема. Я трохи нездужаю, і нам із Ремі треба на острови, щоб я підлікувався. Власне кажучи, просто зараз. Пробач, що не попередив тебе завчасно. Ти міг би приготувати «Елізабет» хвилин за двадцять? Знаю, зроби все можливе. До зустрічі. — Він відімкнувся.

— Елізабет? — здивувався Ленґдон.

— Мій літак. Коштував мені, як викуп за королеву.

Ленґдон розвернувся всім тілом і витріщився на Тібінґа.

— А що? — мовив той. — Не можете ж ви обоє Залишатися у Франції, коли у вас на хвості сидить вся судова поліція. У Лондоні буде безпечніше.

Софі теж обернулась до Тібінґа.

— Гадаєте, нам треба втікати з країни?

— Друзі, в цивілізованому світі я маю значно більше впливу, ніж тут, у Франції. До того ж за легендою Ґрааль заховано в Британії. Якщо ми відкриємо наріжний камінь, то напевно знайдемо карту, яка підтвердить, що ми рушили в правильному напрямку.

— Допомагаючи нам, ви дуже ризикуєте, — зауважила Софі. — Французька поліція вам цього не подарує.

Тібінґ презирливо відмахнувся.

— Із Францією покінчено. Я переїхав сюди, щоб знайти наріжний камінь. І от він знайшовся. Тепер мені начхати, чи я ще колись побачу Шато Віллет.

Софі вагалась.

— Але як ми пройдемо через контроль в аеропорту?

Тібінґ усміхнувся.

— Я літаю з Ле Бурже — президентського аеродрому, тут неподалік. Французькі лікарі шарпають мені нерви, тож кожні два тижні я літаю на лікування до Англії. І в обох кінцях оплачую деякі привілеї. Коли піднімемось у повітря, ви вирішите, чи хочете, щоб нас зустрів хтось із американського посольства.

Ленґдон вже не мав ніякого бажання зв’язуватися з посольством. Тепер він міг думати лише про наріжний камінь, про напис під трояндою і про те, чи все це врешті-решт приведе їх до Ґрааля. Він розмірковував, чи й справді наріжний камінь, як зауважив Тібінґ, лежить у Британії. Так говорили найновіші легенди. Навіть Авалон, міфічний острів короля Артура, що згадується в легендах про Ґрааль, тепер уважають не чим іншим, як Ґластонбері, що в Англії. Утім, де б не був Ґрааль, Ленґдон ніколи не припускав, що насправді шукатиме його. Документи Санґріл. Правдива історія Ісуса Христа. Могила Марії Магдалини, Ленґдонові раптом здалося, що цієї ночі він опинився в якійсь химерній реальності, у бульбашці, де знайомий світ його не досягав.

— Сер! — запитав Ремі. — Ви справді думаєте назавжди повернутися до Англії?