Залишивши скриньку на столі, він роззирнувся і побачив на іншому столі папери, з’єднані скріпкою. Ленґдон зняв скріпку, повернувся до скриньки, відчинив її і ще раз уважно подивився на отвір. Тоді обережно розігнув скріпку й устромив один кінець й отвір. Легко натиснув. Зусиль докладати не довелося. Він почув, як щось тихо вдарилось об стіл. Ленґдон опустив кришку і побачив шматочок дерева завбільшки як частинка складанки. Дерев’яна троянда відірвалась від кришки і випала на стіл.

Занімілий, Ленґдон дивився на те місце на кришці, де щойно красувалась троянда. Там, у заглибині, чиєюсь вправною рукою було вигравірувано чотири рядки тексту. Мовою, якої Ленґдон іще зроду не бачив.

«Літери наче схожі на семітські, — подумав він, — однак я не впізнаю цієї мови!»

Раптом він почув за спиною якийсь рух, але повернутися не встиг. Сильний удар у потилицю повалив його на коліна.

Коли він падав, йому на мить здалося, що він бачить над собою білого привида з пістолетом у руках. А тоді все потонуло в мороці.

Розділ 65

Хоч Софі Неве вже давно працювала в правоохоронних органах, до сьогодні їй не доводилось потрапляти під дуло пістолета. Неймовірно: пістолет, що тепер був націлений на неї, стискала бліда рука здоровенного альбіноса з довгим білим волоссям. Він мав червоні очі, і його погляд вселяв жах: здавалося, це дивиться сам сатана. Одягнений у шерстяну рясу і підперезаний мотузкою, альбінос нагадував середньовічного клірика. Софі не уявляла, хто б це міг бути, але раптом подумала, що, можливо, Тібінґ і має рацію, припускаючи, що за цим усім стоїть Церква.

— Ви знаєте, по що я прийшов, — промовив монах глухим голосом.

Софі й Тібінґ сиділи на канапі, піднявши руки, як наказав непроханий гість. Ленґдон лежав на підлозі й стогнав. Монах подивився на наріжний камінь у Тібінґа на колінах.

— Все одно його не відкрити, — сміливо сказав Тібінґ.

— Мій Учитель дуже мудрий, — відповів монах. Він наблизився, цілячись то в Тібінґа, то в Софі.

Софі не розуміла, куди подівся слуга Тібінґа. Він що, не чув, як Роберт упав?

— А хто ваш учитель? — запитав Тібінґ. — Може, ми з ним домовимось... за певну суму.

— Ґрааль безцінний. — Монах підійшов ще ближче.

— У вас кров, — спокійно зауважив Тібінґ, показавши кивком на закривавлену праву ногу монаха. — І ви шкутильгаєте.

— Так само, як і ви, — відповів той і показав на металеві милиці, сперті на канапу поряд із Тібінґом. — А тепер дайте мені наріжний камінь.

— Ви знаєте про наріжний камінь? — здивувався Тібінґ.

— Не ваша справа, що я знаю. Встаньте повільно і віддайте його мені.

— Мені нелегко встати.

— От і добре. Краще, щоб ніхто не робив різких рухів.

Тібінґ узявся правою рукою за милицю, а лівою вхопив криптекс. Тоді із зусиллям підвівся, випростався і, не випускаючи з руки циліндра, сперся на милицю.

Монах підійшов зовсім близько, тепер він цілився Тібінґові в голову. Софі з відчаєм дивилась, як біла рука монаха потяглася за циліндром.

— У вас нічого не вийде, — сказав Тібінґ. — Лише достойний може відімкнути цей камінь.

«Бог один визначає, хто достойний, а хто ні», — подумав Сайлас.

— Він доволі важкий, — сказав чоловік на милицях, рука з циліндром затремтіла. — Беріть швидше, бо я можу впустити! — він небезпечно хитнувся.

Сайлас ступив уперед, щоб узяти камінь, але в цю мить чоловік із криптексом утратив рівновагу. Єдина милиця під ним ковзнула, і він почав хилитися на правий бік. Ні! Сайлас кинувся вперед, щоб урятувати камінь, і мимоволі опустив пістолет. Але камінь від нього віддалявся. Чоловік падав управо, а його ліва рука тим часом хитнулась назад, і камінь з долоні випав на канапу. Тієї ж миті металева милиця, що висковзала в нього з-під руки, описала в повітрі дугу і вдарила Сайласа в ногу.

Дикий біль пронизав його тіло, бо милиця влучила точно у волосяницю. Гострі шипи вп’ялися в свіжу рану. Скорчившись від болю, Сайлас упав на коліна, від чого пасок врізався в ногу ще сильніше. Падаючи, він ненароком натиснув на курок. Гримнув постріл; на щастя, куля влучила в підлогу. Він уже збирався було вистрелити вдруге, але тут жінка із силою вдарила його ногою в щелепу.

Колле, що чатував біля брами, почув постріл і не на жарт стривожився. Після останньої розмови з Фашем він уже облишив усяку надію на те, що арешт Ленґдона визнають його заслугою. Але ж не можна допустити, щоб через Фаша і його марнославство він, Колле, постав перед міністерським наглядовим комітетом за невиконання прямих обов’язків поліцейського.

«У приватному будинку вистрелили з вогнепальної зброї! А ви собі стояли й чекали біля брами?»

Колле знав, що можливість підкрастися потайки й захопити усіх зненацька давно минула. А крім того, він знав, що коли зволікатиме ще бодай секунду, то його кар’єрі кінець. І, дивлячись на важку залізну браму, він зважився.

— Зламайте її.

Крізь туман, що огортав свідомість, Роберт Ленґдон теж невиразно почув постріл. Потім хтось закричав від болю. Чи це він сам?.. У потилиці неначе стукав молоток. Десь поряд говорили люди.

— Де ти був, чорт тебе забирай? — кричав Тібінґ.

Слуга вбіг до кімнати.