Читаем Код Да Вінчі полностью

Фокман завагався. Останній рукопис Ленґдона — екскурс в історію вшановування богині — містив кілька розділів про Марію Магдалину, які могли дуже збентежити читацьку аудиторію. Хоч увесь матеріал підкріплювався вагомими доказами і містив посилання на інших авторів, Фокман не мав наміру видавати цю книжку без хоча б кількох схвальних відгуків видатних істориків і мистецтвознавців. Тож він обрав десять відомих імен науковців і розіслав їм усім частини рукопису із ввічливим проханням написати короткий відгук для обкладинки. З досвіду Фокман знав: більшість людей залюбки на це погоджується, щоб тільки побачити своє ім’я на книжці, хай і чужій.

— Джонасе! — не відступався Ленґдон. — Ти відіслав комусь мій рукопис, правда?

Фокман занервував, відчуваючи, що Ленґдон зовсім не в захваті від цієї його ініціативи.

— Рукопис був практично чистий, і я хотів здивувати тебе кількома цікавими відгуками.

Пауза.

— І один примірник ти відіслав до Парижа кураторові Лувру?

— А ти як думав? У твоєму рукописі неодноразово згадані експонати з луврської колекції, його книжки зазначені в твоїй бібліографії, і до того ж цей чоловік дуже відомий у мистецькому світі. Цілком очевидно, що я звернувся до нього по відгук.

На іншому кінці довго мовчали.

— Коли ти його відіслав?

— Приблизно місяць тому. Я ще написав, що ти незабаром будеш у Парижі, і порадив йому зустрітися з тобою. Він тобі дзвонив? — Фокман замовк, потер очі. — Чекай, ти ж саме цього тижня маєш бути в Парижі, хіба ні?

— Я і є в Парижі.

Фокман рвучко сів на ліжку.

— І ти дзвониш за мій кошт із Парижа?

— Вирахуй ці гроші з моїх комісійних, Джонасе. Соньєр щось тобі відповів? Йому сподобався рукопис?

— Уявлення не маю. Він мені нічого не написав.

— Добре, розслабся. Я мушу бігти. Ти мені допоміг дещо зрозуміти. Дякую.

— Роберте...

Але Ленґдон уже відімкнувся.

Фокман поклав слухавку і спантеличено похитав головою. «Ох уже мені ці автори, — подумав він. — Навіть найсерйозніші з них все одно божевільні».

Лі Тібінґ гучно розреготався.

— Роберте, то ви написали книгу про таємне товариство, а ваш редактор надіслав примірник саме цьому товариству?

Ленґдон відкинувся на спинку.

— Виходить, що так.

— Фатальний збіг, друже.

«Збіг тут ні до чого», — подумав Ленґдон. Попросити Жака Соньєра написати відгук на книжку про вшановування богині — це все одно, що попросити Тайґера Вудса написати відгук на книжку про гольф. З іншого боку, у будь-якій книжці про вшановування богині неминуче мав би згадуватися Пріорат Сіону.

— Ось вам запитання на мільйон доларів, — сказав Тібінґ, усе ще всміхаючись. — У рукописі як ви ставитеся до Пріорату Сіону: схвально чи осудливо?

Ленґдон одразу зрозумів справжню суть цього запитання. Багато істориків замислюються, чому Пріорат досі тримає документи Санґріл у таємниці. На думку деяких, цю інформацію слід було оприлюднити вже давно.

— Я не коментував дій Пріорату.

— Точніше, його бездіяльності.

Ленґдон знизав плечима. Тібінґ, очевидно, був за те, щоб документи оприлюднили.

— Я лише виклав історію братства. Зазначив, що це сучасні шанувальники культу богині, охоронці Ґрааля і давніх документів.

Софі подивилась на нього.

— Ти згадував наріжний камінь?

Ленґдон скривився. Згадував. І неодноразово.

— Я писав про наріжний камінь, лише щоб продемонструвати, як старанно Пріорат захищає документи Санґріл.

Софі була вражена.

— Це пояснює, чому дідусь написав: «Р.S. Знайди Роберта Ленґдона».

Ленґдон відчував, що насправді Соньєра зацікавило в рукописі дещо інше, але про це він волів поговорити із Софі наодинці.

— То виходить, — сказала Софі, — ти таки сказав Фашеві неправду.

— Коли саме? — здивувався Ленґдон.

— Ти сказав, що ніколи не писав дідусеві.

— Я й не писав! Це редактор послав йому рукопис.

— А тепер подумай, Роберте. Якщо капітан Фаш не знайшов конверта, у якому твій редактор надіслав рукопис, то, очевидно, дійшов висновку, що ти сам його надіслав. — Вона помовчала. — Або, ще гірше, що ти привіз рукопис із собою і віддав йому особисто. І збрехав, що цього не було.

Нарешті «рейндж-ровер» опинився на аеродромі Ле Бурже. Ремі попрямував до невеличкого ангара наприкінці злітної смуги. Коли вони наблизились, з ангара вибіг чоловік зі скуйовдженим волоссям у пом’ятому комбінезоні кольору хакі. Він помахав їм рукою і відчинив величезні металеві двері. В ангарі стояв новенький білий реактивний літак.

Ленґдон здивовано витріщився на блискучий фюзеляж.

— Оце і є «Елізабет»?

Тібінґ усміхнувся.

— Жодного порівняння з бісовим Каналом29.

Чоловік у хакі поспішив їм назустріч, мружачись від яскравого світла фар.

— Майже все готово, сер Лі. — Він мав британську вимову. — Пробачте за затримку, але я зовсім не сподівався... — Він замовк на півслові, побачивши, що з авта вийшли ще кілька осіб. Подивився на Софі й Ленґдона, тоді знову на Тібінґа.

— Ми з приятелями маємо термінову справу в Лондоні. Не можна гаяти ні хвилини. Будь ласка, приготуйтесь летіти негайно. — Із цими словами Тібінґ витягнув з авта пістолет і віддав Ленґдонові.

Пілот здивовано витріщив очі на зброю. Тоді підійшов до Тібінґа й зашепотів: