— Сер Лі, я дуже перепрошую, але дипломатичні привілеї поширюються тільки на вас і вашого слугу. Я не можу взяти на борт ваших гостей.

— Річарде, — приязно усміхнувся йому Тібінґ, — дві тисячі фунтів стерлінгів і оцей заряджений пістолет змусять вас взяти моїх гостей. — Він показав на «рейндж-ровер». — А також того бідолаху, що лежить у багажнику.

Розділ 69

Два потужні турбореактивні двигуни ревли, і літак злетів у небо так стрімко, що вивертало кишки. За вікном аеродром Ле Бурже танув неймовірно швидко.

«Я втікаю зі своєї країни», — думала Софі, відчуваючи, як невидима сила притискає її до шкіряного сидіння. До цієї миті вона ще сподівалася, що зможе якось виправдати перед міністерством оборони свою гру в хованки з Фашем: «Я намагалася захистити невинну людину. Я виконувала передсмертну волю дідуся». Софі розуміла: відтепер це неможливо. Вона залишала країну без належних документів, разом із людиною, яку розшукує поліція, та ще й прихопивши зв’язаного заручника. Якщо існувала якась межа дозволеного, то вона щойно її переступила. Майже зі швидкістю звуку.

Софі, Ленґдон і Тібінґ сиділи в передній частині салону з першокласним елітним дизайном, якщо вірити великому золотому медальйонові на дверях. Розкішні сидіння були прикручені до рейок на підлозі, їх можна було пересувати й розташовувати довкола прямокутного дерев’яного стола. Утворювався такий собі міні-кабінет для засідань. Однак цей шляхетний інтер’єр аж ніяк не заступав не надто шляхетної сцени в хвості літака, де в окремому салоні поряд із туалетом сидів із пістолетом у руках слуга Тібінґа. Вимушений виконувати наказ господаря, він пильнував закривавленого монаха, що лежав зв’язаний біля його ніг, наче якась валіза.

— Перш ніж ми займемося наріжним каменем, — сказав Тібінґ, — дозвольте мені дещо прояснити. — Він говорив обережно, наче батько, що збирається розповісти малюкам, звідки беруться діти. — Друзі, розумію, у цій мандрівці я лише гість, і вважаю, що мені дуже пощастило. Однак, як людина, що присвятила життя пошукові Ґрааля, вважаю обов’язком попередити, що ви от-от ступите на стежку, з якої немає вороття, хоч би які небезпеки вам потім загрожували. — Він обернувся до Софі. — Міс Неве, дідусь дав вам цей криптекс, сподіваючись, що ви врятуєте таємницю Святого Ґрааля.

— Так.

— Зрозуміло, ви відчуваєте обов’язок пройти цей шлях до кінця, хоч би куди він вас привів.

Софі кивнула. Щоправда, була ще одна причина, яка спонукала її пройти цей шлях: «Правда про мою родину». Хоч Ленґдон і запевняв, що наріжний камінь ніяк не пов’язаний з її минулим, Софі все одно вчувала в цій таємниці щось глибоко особисте, неначе криптекс, виготовлений руками дідуся, намагався промовляти до неї і міг звільнити від гострого відчуття порожнечі, що не відступало всі ці роки.

— Ваш дідусь і троє сенешалів загинули, — вів далі Тібінґ, — щоб наріжний камінь не потрапив до рук Церкви. Цієї ночі «Опус Деї» мало не заволоділо ним. Сподіваюсь, ви розумієте, що це накладає на вас величезну відповідальність. Вам передали естафету. Цей вогонь горів дві тисячі років, і не можна допустити, щоб він згас. Факел не повинен потрапити до чужих рук. — Він замовк і подивився на скриньку трояндового дерева. — Знаю, ви не мали вибору, міс Неве, але, зважаючи на те, що поставлено на карту, ви мусите або повністю прийняти цю відповідальність, або передати її комусь іншому.

— Дідусь віддав криптекс мені. Отже, він думав, що я здатна впоратись із цією відповідальністю.

Тібінґ підбадьорився, але, схоже, не переконався остаточно.

— Добре. Тут потрібна сильна воля. Але скажіть, ви розумієте, що, відкривши наріжний камінь, постанете перед іще більшим випробуванням?

— Чому?

— Люба моя, уявіть, що вам до рук несподівано потрапила карта, на якій зазначено місце заховання Святого Ґрааля. Від цієї миті ви володітимете інформацією, що може безповоротно змінити історію. У ваших руках буде правда, яку людина шукала століттями. І вашим обов’язком буде відкрити цю правду світові. Людина, що зважиться на таке, здобуде шану одних і зневагу інших. Питання в тому, чи стане вам сили виконати цю місію.

Софі задумалась.

— Не впевнена, що саме я маю це вирішувати.

Тібінґ здивовано підвів брови.

— Не ви? Хто ж іще, як не володар наріжного каменя?

— Братство, яке так довго берегло цю таємницю.

— Пріорат? — недовірливо перепитав Тібінґ. — Але як? Цієї ночі братству завдали нищівного удару. Воно обезголовлене, як ви самі слушно висловились. Чи його телефони прослуховували, чи в його лавах з’явився шпигун — цього ми ніколи не дізнаємося. Але беззаперечно одне: хтось розкрив імена чотирьох членів найвищого рангу. Від цієї миті я б не довіряв нікому, хто назвав би себе представником братства.

— То що ви пропонуєте?

— Роберте, ви знаєте так само добре, як і я, що Пріорат усі ці роки оберігав істину не для того, щоб вона довіку обростала пилюкою. Вони чекали відповідного моменту, щоб розповісти все світові. Моменту, коли світ буде готовий сприйняти цю істину.

— І ви вважаєте, цей момент настав?