— Що трапилось? О Боже! Хто це? Я викличу поліцію!

— Прокляття! Ніякої поліції. Краще принеси щось, чим зв’язати це чудовисько.

— І льоду! — крикнула наздогін Софі.

І знову все попливло. Гучніші голоси. Якийсь рух. Тепер він був на канапі. Софі прикладала йому до голови пакет із льодом. Голова розколювалась від болю. Коли в очах у Ленґдона розвиднілось, він побачив, що на підлозі хтось лежить. Це що, галюцинація? Здоровенний монах-альбінос був зв’язаний, рот заклеєно скотчем. Щелепа розбита, на правій нозі ряса просякла кров’ю. Він, схоже, теж саме приходив до тями.

Ленґдон повернувся до Софі.

— Хто це? Що... сталося?

Підійшов Тібінґ на милицях.

— Вас урятував рицар із чудодійним мечем, який виготовив Акме Ортопедик.

Що? Ленґдон спробував сісти.

Софі втримала його.

— Роберте, ти мусиш хвильку полежати.

— Я був вимушений, — сказав Тібінґ, — продемонструвати вашій подрузі перевагу свого жалюгідного становища. А то кожен мене недооцінює.

Ленґдон дивився з канапи на зв’язаного монаха й намагався збагнути, що тут відбулося.

— Він носив волосяницю, — пояснив Тібінґ.

— Що?

Тібінґ показав на закривавлений шкіряний пасок із шипами, що лежав на підлозі.

— Пасок для самобичування. Він носив його на нозі. Я знав, куди цілитись.

Ленґдон потер чоло. Він чув про паски для самобичування.

— Але звідки... ви знали?

Тібінґ усміхнувся.

— Я багато років вивчаю християнство, Роберте. Представники деяких сект виставляють свої переконання напоказ. — Він показав милицею на закривавлену рясу монаха. — Як, приміром, оцей.

— «Опус Деї»... — прошепотів Ленґдон. Він пригадав недавню статтю в газеті про кількох відомих бостонських бізнесменів, які належали до «Опус Деї». Перестрашені співробітники вголос заявили, що ці чоловіки під костюмами-трійками носять паски-волосяниці. Однак це звинувачення виявилось помилковим. Троє бізнесменів, як багато інших членів «Опус Деї», мали вищий статус в організації і взагалі не займалися самобичуванням. Це були щирі католики, турботливі батьки і віддані члени громади. Тож і не дивно, що їхні релігійні погляди висвітлювались у статті дуже коротко, а основна увага приділялась незвичній традиції більш ревних членів цієї секти... таких, як оцей монах, що лежав на підлозі перед Ленґдоном.

Тібінґ уважно розглядав закривавлений пасок.

— Але чого б це «Опус Деї» почало шукати Святий Ґрааль?

Ленґдон ще не зовсім отямився і тому нічого не відповів.

— Роберте, — звернулась Софі, підійшовши до дерев'яної скриньки, — що це? — Вона тримала в руці маленьку троянді яку він відірвав від кришки.

— Вона закривала текст на скриньці. Думаю, цей текст допоможе нам відкрити криптекс.

Не встигли Софі й Тібінґ якось зреагувати на це повідомлення, як десь зовсім близько завили поліцейські сирени, біля підніжжя пагорба з’явилося ціле море синіх вогників, і вони поповзли звивистою алеєю до будинку.

Тібінґ наморщив чоло.

— Друзі, здається, ми мусимо щось вирішувати. І якнайшвидше!

Розділ 66

Вибивши парадні двері, Колле з агентами зі зброєю наготові ввірвалися до будинку сера Лі Тібінґа. Поліцейські розсипалися по першому поверсі, обшукуючи всі кімнати. На підлозі у вітальні виявили дірку від кулі, сліди боротьби, плями крові, якийсь дивний шкіряний пасок із шипами і частково використаний моток скотчу. І ніде ні душі.

Колле вже хотів було розділити агентів на дві групи, щоб обшукати льох і територію за будинком, як раптом почув на другому поверсі голоси.

— Вони нагорі!

Колле та його люди вибігли широкими сходами нагору і кинулись оглядати кімнату за кімнатою на другому поверсі величезного особняка, залишаючи позаду темні спальні та коридори й пересуваючись туди, звідки долинали голоси. Здавалося, звук виходить зі спальні в самому кінці довжелезного коридору. Агенти повільно йшли туди, відрізаючи всі можливі шляхи до втечі.

Коли вони наблизилися до останньої спальні, Колле побачив, що її двері відчинені настіж. Голоси враз змовкли, а замість них щось загуркотіло, наче двигун.

Колле підняв пістолет і дав іншим знак. Обережно простягнув руку за дверну раму і налапав умикач. Тоді різко ввімкнув світло і з криком: «Стояти! Поліція!» — увірвався разом з іншими агентами до кімнати, цілячись у... ніщо.

Кімната була порожня. Ані живої душі.

Гуркіт автомобільного двигуна долинав із чорної електронної панелі на стіні поряд із ліжком. Такі панелі були розвішані по всьому будинку. Своєрідна переговорна система. Він підбіг до стіни. На панелі було з півдюжини кнопок із написами: .

«То звідки ж, чорт забирай, чути авто?»

БІБЛІОТЕКА...

Стайня! За мить Колле був унизу і біг до задніх дверей будинку, прихопивши дорогою одного з агентів. Удвох вони перетнули галявинку за будинком і, захекавшись, зупинились на порозі старої сірої стайні. Вони ще не ввійшли, як Колле почув гуркіт автомобільного двигуна, що наче затихав удалині. Він вихопив зброю, увірвався досередини й увімкнув світло.