Читаем Дух Росії полностью

Незважаючи на те, цей "геній російського народу" в жодному разі не позбавлений тої "привітності" непередбачуваного впертюха, якою він принаджує всі розбещені, виховані в рабстві слов'янські та неслов'янські душі. Росіянин не знає, що є його правом і його обов'язком, і тому в своїх вчинках керується лише примхою миті. Якщо він сьогодні встав з лівої ноги, то офіціанту він може обмазати обличчя гірчицею; завтра він йому, можливо, подарує сотню рублів. Це російська "непередбачуваність" ("самодурство"! – Д. Д.). Вирісши в атмосфері цілковитого рабства, залежний від щонайменших примх свого пана і володаря, своєю безперервною зміною настрою росіянин почувається навіть задоволеним. Не сміючи апелювати до своїх прав, він принаймні має втіху з тимчасової ласки свого пана, з доброго пориву вітру, що змінив його настрій, і – рабська ментальність! – він з гордістю протиставляє "великодушність" свого пана "холодові" і "формалізмові" європейця, якому не потрібні нічия ласка чи поблажливість, проте суворо вимагає те, що йому належить, який звертає увагу на чужі права, проте ніколи не забуває завданої йому несправедливості. Звиклий підкорятися чужій істині, позбавлений власних переконань, росіянин здатний до будь-якого вчинку. "Людині (тобто російській людині. – Д. Д.), – пише Достоєвський, – важко розпізнати, що гріх, а що ні; тут приховується таємниця, що перевершує людський (тобто російський. – Д. Д.) розум". І якщо це настільки важко, то для росіянина всі шляхи відкриті, а визначеної дороги в нього немає. "Я тисячу разів дивувався з цієї здатності людини (і здебільшого, як видається, російської людини. – Д. Д.), – пише цей автор далі, – у своїй душі плекати найвищий ідеал поряд з великою ницістю – і все це цілком щиро. Чи в російської людини особлива великодушність, що заведе його далеко, чи просто ницість – ось у чому питання" [47].

Саме нестача цієї великодушності чи "ницості" в європейця робить його для росіян нестерпним, так, наприклад, для героїні роману Гончарова "Обломов", яка "не відчула в німецькому характері жодної м'якості, жодної чуйності, жодної поблажливості – нічого того, що робить життя настільки приємним, чим можна обійти якесь правило, переступити через загальний звичай, не підкоритися порядкові".

Тому для середнього європейця настільки важко звикнути до співжиття з росіянином, навіть найцивілізованішим: цей останній позичає книгу і не повертає її, заходить, не стукаючи, до чужої кімнати, порожньою балаканиною заважає людині у важливій роботі, відкриває не йому адресовані листи і не вбачає в цьому нічого поганого, дозволяє собі при першій зустрічі немислимі фамільярності і не може надивуватися зі "стриманості" та "лицемірності" європейця, який, зі свого боку, залюбки відмовився б від поцілунків росіян напідпитку, як і від усіх інших виявів "великодушної" вдачі, та вимагає, на противагу до цього, ретельного виконання взятих зобов'язань.

Не дивно, що така комуна змогла втриматися разом тільки з абсолютизмом. Російська людина маси чи, як би це назвав Ніцше, "стадна тварина", ніколи не змогла відчути нестачі тієї чи іншої форми абсолютизму. "Головне лихо Росії, – пише В. Соловйов, – полягає в недорозвиненості особистості і завдяки цьому – й колективу, оскільки один до одного ці два елементи перебувають у пропорційному співвідношенні: за пригнічення особистісного з людини не сформується жоден колектив, а – стадо" [48].

Таке стадо виникло з московітського колективу через зневагу індивідуальності та занепад того, що я називав автономною мораллю. Росіянин ніколи не був знайомий із мораллю свідомого самопідпорядкування етичному абсолютові. "В Європі, – пише далі Достоєвський, – закон і обов'язок формувалися і створювалися впродовж тисячоліть. Добро і зло визначені, виважені. Міри і ступені вимірювалися історичними мудрецями людства безперервною роботою над людською душею. В Росії не було нічого подібного, ані добро, ані зло тут не вимірювалися власним сумлінням, те та інше диктувалося тільки згори, без будь-якої участі окремої людини". А Герцен каже: "Ми (тобто росіяни. – Д. Д.) не змогли допустити, щоб у нас цінувалися неписане дисциплінуюче моральне почуття, інстинктивне визнання прав особи, прав думки". І далі: "Європейці мають визначену мораль, а ми – тільки моральний інстинкт. Там, де наказує ваша власна свідомість, нас утримає лише жандарм" [49].