Читаем Дух Росії полностью

Чи це маячня божевільного? Так думали критики Достоєвського, які не могли бачити настільки далеко, як він, чи не мали громадянської мужності колупатися в ранах власного народу з таким садистським сарказмом. Усе ж після досвіду останніх десятиліть не можна назвати слова Достоєвського смішним маренням: це – зловісна візія, що в наш час перетворилася на кривавий факт.

Коли російський революціонер усе заперечував, він не міг визнати над собою жодного етичного абсолюту, крім найелементарніших життєвих потреб і палиці. Як влучно зазначив один німецький письменник, "крім алкоголю і коїтусу, росіянин усе віданалізував". Такому, як Толстой, навіть цей останній виняток здавався безглуздим, позаяк у росіян усе можна парирувати питанням "для чого?". "Проте у цьому разі, – каже одна особа в "Крейцеровій сонаті" Толстого, – все людство просто перестало б існувати"…"Ну, і що?, – відповідає виведений з рівноваги мудрець із Ясної Поляни, – і в цьому потреби немає". Людина має бути чесною"… "Навіщо?", – дивується Л. Андрєєв у своїй "Пітьмі". – Позичені гроші потрібно повернути… "Навіщо?", – дивується росіянин, який за Юрієм Самаріним, "не знає згубної різниці між "моє" і "твоє" [40].

Таких "навіщо" в росіянина тисячі, оскільки у своїй голові він не має створеного роботою поколінь етичного підґрунтя, тому що ті генерації в Росії, по суті, ніколи не жили. Замість них жила тільки державна влада чи ж "сила землі" (община. – Д. Д.). Та ж державна влада придумала певні зовнішні правила, які для окремої людини раз і назавжди залишилися чужими постановами.

Коли ж росіянин залишався на самоті зі своїм власним розумом, то він закидав усе і передусім – роботу, що є одним із найголовніших висновків із його революційно-егалітарного ідеалу. "Мало у нас тут спокою, – читаємо у "Щоденнику письменника" Достоєвського, – особливо мало духовного спокою, тобто найголовнішого, бо без духовного спокою ніяк не обійтися. Немає спокою в головах – і це в усіх верствах населення – жодного спокою в наших поглядах, у переконаннях, у наших нервах, у наших смаках. Ні робота, ні свідомість, що рятуються тільки роботою, – цього немає загалом. Жодного почуття обов'язку – звідкіля ж йому взятися?" – і коли він десь інде змальовує клопітливий, обтяжений щоденними дрібницями шлях, яким німецький мірошник чи коваль досягає матеріального добробуту, а його "батьківщина" – ролі великої світової держави, він відкидає з відразою цей німецький ідеал: "Я, однак, – каже один із його героїв, – краще ціле життя спатиму в киргизькому шатрі, ніж вклонятися німецькому ідолу. Я тут (у західній Європі. – Д. Д.) лише недавно, проте все, що я тут устиг бачити й перевірити, дуже обурює мою татарську вдачу. Їй-богу, таких чеснот я б собі не бажав. Завжди працювати, немов воли, і завжди збирати гроші, немов євреї. Краще вже я по-російськи побешкетую" [41]. Цей ідеал, що властивий як російському "доброму панові" (барину. – Д. Д.), так і тому мужикові в Толстого, якого чорт спокусив, а також більшовикам, що всю Росію перетворили на "киргизьке шатро", цей ідеал, який Достоєвський вбачав усюди, в усіх верствах такого улюбленого ним його народу, спричинив у нього очевидні приступи божевілля, багаторазово змушував його до висловлювань, які на його власний погляд мали б бути сповнені лихослів'я. Коли він, приміром, веде мову про тургенєвського Базарова – втілення російського нігілізму, то його вустами один із героїв заявляє: "Базаров… це – неясна мішанина з Ноздрьова (Гоголя) і Байрона, c'est le mot [42]. У цьому (тобто в революційному нігілізмі Базарова. – Д. Д.) містяться просто російські лінощі, наша духовна нездатність створити ідею, наше огидне паразитство між народами. Ils sont tout simplement des paresseux! [43]. О, на благо людства росіян треба винищити, як шкідливих паразитів!" І в іншому місці звертається до "людей типу Шиґальова": "Хіба ти не розумієш, що, коли у вас почесне місце займе гільйотина, яка викликає у вас почуття нестримної радості, то це лише винятково тому, що відрубувати голови – найлегше, а найважче – володіти ідеєю" [44].

У цьому, можливо, приховується російська ненависть до так званої європейської буржуазної культури. Соціалізм тут ні до чого. Неодноразово вже згадуваний К. Лєонтьєв неприйняття західним слов'янином, греком чи болгарином "антибуржуазних" балачок російського агітатора уявляє собі наступним чином: "Буржуа? – Політик, заможний чоловік, що ж у цьому поганого? Це ж досвідчена людина, морально стійка, той, хто усвідомлює свою людську гідність" [45].