Там буде Карлотта. Важливо про це пам’ятати. Він не може вдертися в кімнату, як маніяк, і висікти батогом усе, що рухається. Він мусить бути небезпечним, але точним. Якщо кімната схожа на номер, у якому жив він, там легко розташуються четверо. Це ж Західна Злабія, тут усі задовольняються мінімальним комфортом. Він приготувався битися з десятьма. Вони будуть озброєні. Стрілятимуть на поразку. Його рухи мають бути розрахованими і плавними. Потрібно цілитися в сонячне сплетіння.

Він пройшов повз свій номер. Повз сорок шостий — номер молодят. Підійшов до сорок восьмого і зупинився. Увесь цей час він був за сорок футів від неї.

Він переконався, що більше нікого не має.

Нікого не було.

Він витяг дезодорант-електрошокер і стиснув його в лівій руці. Не дуже сильно, не дуже слабо. Відкрив ніж-зубну щітку, стиснув його в правій руці. Не дуже сильно, не дуже слабо. Пригадав поради Сокдолейгера. Нехай зброя стане продовженням тіла. Не стискуй кулаки. Дій. Він підняв зубну щітку і тричі постукав у двері. Спочатку не почув нічого, потім пролунали кроки, і двері відчинилися.

Глава сто п’ята

вері відчинилися.

— Якого біса? — запитав Люціан Сейворі, точніше, почав питати. Далі «Якого б?..» він не просунувся, бо Пфефферкорн приставив електрошокер до його впалого живота і натиснув.

Коліна Сейворі підкосилися, і він упав, як мішок з коренеплодами, голова з глухим стуком ударилася об килим. Одним плавним рухом Пфефферкорн перестрибнув через нього і вкотився в кімнату, підвівся і завмер, готовий відбиватися, розмахуючи ножем і випускаючи іскри з електрошокера.

— Ха! — кричав він.— Хе!

Метнувся в інший кінець кімнати, немов циклон, що знищує все на своєму шляху, не звертаючи уваги на перепони. Зупинився, щоб оцінити збитки. Крім Сейворі, що нерухомо лежав на килимі, кімната була порожньою. Хоча меблі він і поперекидав. Зірвав завіси, покалічив лампу, розбив радіатор, наругався над вентилятором і спалив ковдру.

Карлотти ніде не було видно.

І тут він побачив, що дещо пропустив. Номер був дуже схожий на його власний, але різниця все ж таки була. В кімнаті були іще одні двері, що вели до суміжної кімнати. Номер сорок вісім з’єднувався з номером сорок шість — гніздечком молодят.

Він відчинив двері. Ручок на них не було, тож він штовхнув їх ногою і зробив крок за поріг. Там він її і побачив, прив’язаною до ліжка, над яким на шпалерах лишився шрам у вигляді півмісяця, бо кілька тижнів узголів’я розгойдували, намагаючись привернути увагу того, хто жив у сорок четвертому номері, не за сорок футів, а лише за кілька дюймів.

Він кинувся її звільнити. Вона підвела голову з подушки і дивилася на нього, немов у гіпнотичному трансі. Ножем він перерізав мотузки на її зап’ястках. Перерізав мотузки на щиколотках і повернувся до неї з розкритими обіймами, але замість поцілунків і ніжностей його зустрів хук у щелепу, і він опинився на підлозі. Він спробував сісти, а вона з криком вискочила з ліжка, ще раз ударила його в щелепу, але цього разу вже коліном, і зуби у нього клацнули, як пастка. Він відчув смак крові. Ніж вилетів з руки й увіткнувся в стіну. Йому вдалося відкотитися назад, стати на коліна і відповзти подалі від неї. Вона дозволила йому дістатися дверей, що з’єднували номер сорок шостий із сорок восьмим, і добряче штовхнула під зад. Він розтягнувся на животі. Вона впала зверху, упершись колінами йому в нирки, і почала бити по потилиці. Вона була сильною і злою. Він спробував перекотитися, але вона вдарила його у вухо. Він прикрив голову руками, а вона перестала бити, накинула йому на шию ремінь і почала душити. Якась глибока частина його мозку зазначила, що вона добре засвоїла те, чого її навчили, на відміну від нього. Молодець дівчинка, подумав він. Йому стало трохи соромно, і він присягнувся собі, що ніколи не вступатиме з нею в бійку. Він обхопив її зап’ястки і відвів від свого горла, вона закричала і спробувала видряпати йому очі. Йому потрібні були дві руки, щоб контролювати одну її руку, а вона вільною рукою схопила його за вуса і так смикнула, що клей почав відходити. Він зрозумів, що відбувається. Вона його не впізнала. Він був одягнений, як пастух, і волосся у нього на обличчі було більше, ніж у всієї команди з гімнастики зі Східної Німеччини.

— Карлотто,— гукнув він,— зупинись!

Вона його не почула. Продовжувала кричати і тягнути за вуса, не забуваючи про тумаки.

— Зупинись! — заволав він.

Вона не зупинялася. Немов збожеволіла. Вибору не було. Він стиснув руку в кулак і вдарив її у вухо, досить сильно, щоб її оглушити. Він виповз з-під неї, доповз до розірваної завіси і сховався за нею, немов сором’язлива дівчинка в душі.

— Це я,— гукнув він звідти. Губи були солоними від крові: — Арт.

Вона перестала кричати і тепер дивилася на нього. Її трусило.

Він сплюнув.

— Це я.

Вона нічого не сказала. Лише тремтіла і не зводила з нього очей. Кулаки й досі були стиснуті, тверді, як каміння. Він назвав її ім’я. Обличчя у неї зблідло і вкрилося потом. Корені волосся відросли. Вона схудла, але була іще прекраснішою.