Там, де кінчалася під’їзна доріжка, розташувався душ з трьома стінами, схожий на душові кабінки на пляжах. На ньому висіла вивіска: «Диигужутзиунниуии пункхгь». Пункт знезаражування. Пфефферкорн оглянув звичайний садовий шланг, приєднаний до труби, що стирчала з-під землі. Змив багнюку, розстібнув костюм, обережно з нього вийшов і повісив на стіну. Поспішив до головної дороги. Трохи пройшов — хотілося, щоб між ними і реактором була хоч якась відстань,— зупинився і подивився навкруги. Побачив тільки залиті місячним світлом росяні поля. Було тихо, навіть кози не бекали. Він витяг мобільний. На екрані була лише одна рисочка. Він походив, доки не знайшов місце, де зв’язок був кращим. Заплющив очі й уявив картку. Розплющив очі та набрав номер.

— Так,— відповів Фйотор.

— Це я,— сказав Пфефферкорн.

Фйотор помовчав.

— Ви де?

— Кілометрів за п’ять чи шість від міста, здається.

— Хтось вас бачив?

— Ні.

— Ви один?

— Так.

Пфефферкорн почув, що слухавку закрили рукою. Фйотор із кимось розмовляв. Нічого не можна було розібрати. Фйотор повернувся і назвав адресу.

— Це біля портового району.

— Я знайду.

— Покваптеся,— сказав Фйотор і відключився.

Пфефферкорн подивився на зірки. Він може більше їх не побачити. У світі, де нікому не можна довіряти, він щойно припустився фатальної помилки. Відмовився жити в цьому світі. Він поклав телефон у кишеню і пішов дорогою.

Глава сто перша

йотор жив на одинадцятому поверсі потворної бетонної багатоповерхівки. Ліфт не працював. На мокрих від сечі сходах валялись презервативи. Ноги у Пфефферкорна і досі боліли від підйому з реактора та довгої дороги до міста. Він тяжко спирався на поручні.

Фйотор наказав йому йти до кінця коридора. Розумна порада, бо на більшості дверей номери були відсутні. В нічній тиші стук прозвучав дуже гучно. Двері трохи відчинилися. Волохата рука поманила його всередину.

Пфефферкорн увійшов до передпокою. Фйотор з мішками під очима зав’язував халат. Приймальня переходила в кухню, дверей не було. Кухня нагадувала комірчину з електроплиткою і малесенькою раковиною. До стіни кріпилася дерев’яна сушарка з чотирма пластиковими тарілками. Холодильника не було. Не схоже, що цього вистачає для родини. Далі по коридору була темна кімната.

— Після вас,— запросив Фйотор.

Пфефферкорн навпомацки пройшов уперед. Ніс уловив солонуватий чоловічий запах. Майже нічого не було видно. Завіси на вікні були запнені. Він різко зупинився. На нього налетів Фйотор. Обійшов Пфефферкорна і ввімкнув світло.

Від яскравого спалаху Пфефферкорн примружив очі. Коли розплющив їх, з розчаруванням зрозумів, що дійсно живе у світі, де не можна нікому довіряти. Людина, що на нього чекала, не була дружиною Фйотора. Якщо той узагалі був одружений. І якщо Фйотор — це його справжнє ім’я. Людина, що на нього чекала, була шість футів п’ять дюймів заввишки. Він — бо то був саме він — був м’язистим і сердитим, з чорною борідкою і вкритими татуюванням руками. На ньому була шкіряна байкерська куртка і чорні шкіряні чоботи. Чоловік гарчав, немов нутрощі у нього не знаходили собі спокою. Пфефферкорн упав на коліна, хапаючи ротом повітря. Його ще ніхто не вдарив, але розум, здається, знав, що на нього чекає, і вирішив не бути присутнім, коли це станеться.

Глава сто друга

 хн дбхігуіцха.

— Дйужтбхітельніуйо?

— Пмейму.

— Друже. Друже! З вами все гаразд? Ви мене чуєте?

Пфефферкорн розплющив очі. Над ним схилилися Фйотор і чоловік у шкіряній куртці. Попри передчуття, він був не в камері, а в тій самій вітальні, тільки його положили на м’яку канапу. Його обережно підтримували.

— Будь ласка, друже, відпочивайте. Ви впали. Як мішок з коренеплодами. Нам здалося, що у вас серцевий напад.

На кухні засвистів чайник. Чоловік у байкірській куртці підвівся і вийшов. Пфефферкорн обмацав себе. Його не зв’язали, і якщо не враховувати головний біль, здається, він не постраждав.

— Ага,— сказав Фйотор. Він зітхнув і сів на пластиковий стілець. Потер обличчя.— Прошу мене вибачити. Не хотів вас хвилювати. Мені здалося, що ви як іноземець звикли до такого. Може, я помилявся.— Він утомлено посміхнувся Пфефферкорну.— Ну, друже. Моя таємниця тепер у ваших руках.

Пфефферкорн показав собі на вухо, потім на стіну.

Фйотор похитав головою.

— Не тут. До того ж, мене хвилюють не вони. Я переживаю за сусідів, друзів, родину. Мати Яромира вже стара. Вона помре, якщо дізнається.