— Це я,— повторив він. Кулаки у неї розкрилися, і руки безвольно упали.— Це я.

Вона несамовито тремтіла. Назвала його ім’я. Він кивнув. Вона знову назвала. Він знову кивнув і простягнув їй руку. Вона втретє назвала його ім’я, і він зробив крок до неї, без страху і вагань, обхопив її руками і, притиснувши маленьке тіло до свого, поцілував палко і довго.

Глава сто шоста

ін витяг зі стіни ніж. Витер його і закрив лезо.

— Скільки їх іще? — запитав він.

— Один. Вийшов за цигарками.

— Я його бачив. Саме запалював одну, коли я підійшов до готелю.— Він сплюнув кров і витер рот тильним боком долоні.— Потрібно знайти інший вихід.

Вона покосилася на тіло Сейворі.

— А він?

Пфефферкорн опустився на коліна і спробував знайти пульс на зап’ястку і шиї. Поглянув на Карлотту і похитав головою.

— Не картай себе,— сказала Карлотта.— Йому було років зо сто.

Пфефферкорн не відповів. Здавалося, що він має відчувати провину, як тоді, коли стояв у хатинці Драгомира Жулька і дивився на воскове «тіло» прем’єр-міністра. Здавалося, що він має відчувати огиду: на відміну від Жулька, Сейворі був мертвий, і помер він від руки Пфефферкорна, без жодних посередників. Здавалося, він має відчувати страх. Будь-якої миті до номера міг повернутися солдат, до того ж, лишалося годин сім-вісім, доки на них не почнуть полювати. Але нічого з цього він не відчував. Не було і задоволення, відчуття переваги, гніву. Він нічого не відчував. Зовсім нічого. Він перетворився, безповоротно і без фанфар, на жорсткого чоловіка, готового до жорсткої правди.

— Шафа! — сказав він.

Вони затягли тіло до шафи і накрили його запасною ковдрою.

— Згодиться,— сказав він. Рот знову наповнився кров’ю. Він сплюнув.

— Артуре.

Він обернувся.

— Ти прийшов по мене,— сказала вона.

Він узяв її за руку:

— Ходімо.

Глава сто сьома

лужбовий ліфт висадив їх у кухні. Вони подолали темний лабіринт обробних столів і пройшли крізь пластикові завіси. За ними розташувалася холодильна камера, повна козячого молока і готових до випічки пирогів на деках. Пахло сміттям і хлоркою. Перші двері, що вели назовні, були замкнені. Він ударив їх ногою. Не піддалися.

— Що тепер? — запитала Карлотта.

Не встиг він відповісти, як вони почули шум. Обернулися і побачили довгу тінь, що кралася за ними по кухонним кахлям. Тінь належала високій людині, яка загрозливо посміхалася і велетенським кухонним ножем виписувала в повітрі вісімки.

— Голодний? — запитала Єлена.

— Анітрохи,— відповів Пфефферкорн.

Він закрив собою Карлотту і відкрив лезо зубної щітки.

Глава сто восьма

 ртуре, це було просто вражаюче.

Вони бігли.

— Брутально,— сказала Карлотта,— але вражаюче.

Він не відповів.

— Ти мало не зніс їй голову,— продовжувала вона.

— Тихіше,— попросив він.

Вони легко знайшли потрібний корабель. Його було добре видно — пошарпане вантажне судно на двадцять п’ять тисяч тон з написом «Тъедж» на правому борті. Біля сходнів на них чекав Яромир. Він поморщився, побачивши їхній закривавлений одяг, і провів їх у трюм. Там були сотні дерев’яних ящиків, що стояли один на одному. Вони протиснулися вглиб, де Яромир звільнив для них місце і поклав ковдри. Не забув він і про відро з водою. Наказав сидіти тихо. Сказав, що коли дістануться безпечних міжнародних вод, він повідомить.

Вони чекали. Ноги у Пфефферкорна так боліли, що важко було сидіти. Карлотта зробила йому масаж, змила кров з обличчя і рук. Він не знав, чия то була кров,— його або Єлени. Обох, мабуть. Байдуже дивився, як вода її змиває. Час минав. Через вентиляційну систему до них долинали звуки корабельного життя: працювали автозавантажувачі, лебідки, гідравліка і поршні. Запрацював двигун, і корабель затремтів. Нарешті вільні, подумав він. І тоді вони почули гавкання.

— Нас шукають,— прошепотіла Карлотта.

Він кивнув. Зняв ковпачок з дезодоранта-електрошокера і передав їй. Відкрив ножа. Гавкання наближалося, ставало гучнішим і більш нетерплячим. Заскрипіло щось металеве, немов відчинили вантажні двері. Вони почули, як Яромир злабійською голосно сперечається з якимось чоловіком. Собаки скаженіли, гавкання луною розліталося по кораблю. Пфефферкорн відчував, як вони тягнуть людей у їхньому напрямку. Він чув їхній запах. Поміркував і витяг із задньої кишені одеколон-розчинник. Рідина була янтарною і тягучою, немов справжній дизайнерський одеколон. Невідомо, чим він пахне, але на роздуми не було часу. Він відтягнув Карлотту з дороги, витягнув руку з пляшечкою і побризкав бік ящика. В повітрі розпливлася п’янка суміш сандалового дерева і мускусу з легенькою ноткою пряного кедру і бергамоту.

Рідина подіяла миттєво. Гавкання перейшло в скімлення. Пфефферкорн почув, як люди ледве утримували собак, але безрезультатно. Ті вирвалися і кинулися геть, люди побігли за ними, і їхні голоси скоро затихли. Двері вантажного люка одразу ж захлопнулися.

Вони врятовані.

Але радіти було рано.

— Артуре,— сказала Карлотта і махнула рукою.

Він подивився.