Розчинник швидко роз’їдав ящик, дерево зникало прямо на очах. Дошка тріснула, полетіли скіпки. Пфефферкорн, недовго думаючи, упав на Карлотту і вигнув спину. Нижній ящик обвалився, і всі сім, що були зверху, посипалися на нього, і в кожному було не менше п’ятдесяти п’яти кілограмів найкращих у світі коренеплодів.

Глава сто дев’ята

оли він отямився, його нога була загіпсована і підвішена. Руки і торс забинтовані. Голову охоплювала туга пов’язка. Шкіра горіла, немов у лихоманці. Він оглянувся. Він лежав у крихітній кабіні, оточений металевими каністрами і скляними банками. Корабельний лазарет.

— Мій герой!

У ногах ліжка сиділа поранена Карлотта і посміхалася до нього.

Глава сто десята

аступні кілька днів Карлотта з Яромиром доглядали за ним як могли: годували супом і антибіотиками радянської ери, термін дії яких давно вже закінчився. Врешті-решт він прокинувся, почуваючись досить сильним, щоб з’їсти цілу порцію пюре з коренеплодів.

— Добре? — запитала Карлотта.

— Огидно,— відповів він. Вигнувся, щоб відсунути тарілку, і скривився від болю в зламаних ребрах.

— Бідолашний,— пожаліла вона.

— А ти як?

— Що як?

— З тобою все гаразд?

— Це ти мене питаєш?

— Вони над тобою не знущалися?

Вона знизала плечима.

— Трохи потріпали спочатку, але в цілому обходилися непогано.

— Нічого собі не дозволяли?

— О! — Вона здригнулася.— Ні, нічого такого.

— Добре,— сказав він.— Хотілося спочатку це з’ясувати.

— А потім?

— А потім ось це.

А потім вони кохалися. І було це антисанітарно, ризиковано, акробатично і трансцендентально.

Згодом вона лежала в його обіймах і легенько погладжувала по голові.

— Так мило, що ти приїхав мене визволяти,— сказала вона.— По-дурному, але дуже мило.

— Такий мій девіз.

— Як ти мене знайшов?

Він усе їй розказав. На це пішло багато часу.

— Дуже складно,— сказала вона.

— Досі не розібрався, хто говорив правду.

— Гадаю, усі, але частково.

— СІЛА послали мене, сподіваючись, що я не впораюся,— зітхнув він.— Я був їхнім пішаком.

— Вітаю в клубі!

— Хіба їм байдуже, повернешся ти чи ні?

— Хто знає. Може, вони б мене врятували. А може, ні.

— Ти могла загинути.

Вона кивнула.

— Не схоже, щоб ти занадто через це переймалася,— зауважив він.

— Ми всі помремо, рано чи пізно.

— Ти дуже легко прощаєш людей, що, як я розумію, вже забули про тебе.

— Не можна тримати бджіл, якщо боїшся, що тебе вжалять,— сказала вона.— Будьмо чесні. Завдяки їм я мала чудове життя. В усьому має бути компроміс.

Вони помовчали.

— Як довго ти вже їхній агент? — запитав він.

— Такі питання жінкам не можна ставити.

— То була Біллова ідея?

Вона розсміялася.

— Саме я його і завербувала.

— Ти його кохала?

— Достатньо.

— А мене?

— Я завжди тебе кохала, Артуре.

І вони знову кохалися.

— Куди ми пливемо? — запитав він.

— Завтра на нас чекає Касабланка — остання зупинка перед тим, як перетнути Атлантичний океан. Щойно ти прибудеш до Гавани, одразу ж іди до лікарні.

Він кивнув.

— Пообіцяй, що підеш?

— Звісно,— сказав він.— Але нічого зі мною не станеться, доки ти поруч.

— Саме це я і мала на увазі.

Він не зрозумів.

Але потім до нього дійшло.

— Ні,— сказав він.

— Мені дуже небезпечно лишатися з тобою, Артуре. А тобі дуже небезпечно лишатися зі мною.

— Карлотто! Будь ласка!

— Я тридцять років працювала з цими людьми. Я знаю, як вони мислять. Їм не подобаються невирішені проблеми.

— Я не невирішена проблема.

— Саме так вони тебе і сприймають.

Він нічого не відповів.

— Ти забагато знаєш. Не кажучи вже про те, що коли Жульк казав правду, він тепер мусить відмовитись від обіцянок щодо газу. Це відкидає наших у самий початок. Вони збожеволіють від злості. Потрібно знайти винуватого, і з тебе вийде ідеальний козел відпущення.

Вони помовчали.

— Наших? — запитав він.

Тиша.

— Вибач, Артуре.

Він промовчав.

— Їдь кудись далеко,— сказала вона.— Розпочни все з початку.

— Я не хочу починати з початку.

Тиша.

— Вибач, Артуре.

Він мовчав. На серці стало важко.

— Вибач,— сказала вона втретє.

Вони помовчали.

— Що б ти не робила,— сказав він,— будь ласка, не кажи, що я метелик, який прилетів на вогник.

— Гаразд, не скажу.

Вони мовчки лежали і слухали, як океан б’ється в борт корабля.

— Кохай мене знову,— попросила вона.

Він повернув голову на подушці. Очі у неї були сповнені болем. Він поцілував їх. А тоді заплющив свої і зробив те, що мав зробити.

Глава сто одинадцята

они стояли на палубі і дивилися, як ранішнє сонце золотить Медину, слухали, як голос муедзина поглинає вода, що хлюпає навколо човнів у гавані. Пфефферкорн спирався на поручень, щоб не навантажувати зламану ногу. Карлотта обіймала його за талію.

— Сумуватиму за тобою більше, ніж ти гадаєш,— сказала вона.

— Знаю,— зітхнув він.

Вона пішла до сходнів.

— Карлотто.

Вона обернулась.

— Прочитай, коли матимеш вільний час,— сказав він.

Вона сунула листа в кишеню пальта, поцілувала його в щічку і пішла.