Вуса були такі, що позаздрив би сам Синя Борода.

Вони повернулися до комори. Вона передала йому білий комбінезон, що, як він тепер помітив, був костюмом для роботи з небезпечними матеріалами. Він почав розстібувати блискавку. Вона його зупинила.

— Треба до туалету?

Він подумав.

— Може, варто сходити.

Кімната поряд із кухнею була майже дзеркальним відображенням тої, де його тримали, з матрацом, туалетом і водостоком у підлозі. Замість книжок на столі була різноманітна косметика і пластиковий гребінець, у якому заплуталося волосся того ж кольору, що і у дружини Жулька. Подушка була зім’ятою і масною, ковдра відкинута.

Увесь цей час вона жила поруч із ним.

Він скористався туалетом і повернувся до комори. Вона простягнула йому розстібнутий комбінезон. Він заліз у нього. Просторий костюм універсального розміру. Просунув руки в рукава.

— Де ваш чоловік? — запитав він.

Вона гірко посміхнулася.

— У пентхаузі «Метрополю»,— застібнула блискавку і липучки на комбінезоні.— Зайнятий плануванням свят. Не покажеться до завтрашнього ранку.— Вона надягла на нього каптур. Усередині пахло нею.— Завтра строк закінчення вашої роботи,— сказала вона і застібнула липучку навколо його шиї.— Після цього ви можете розраховувати лише на себе.

— Зрозуміло,— сказав він. Голос гудів усередині костюма.— Дякую.

Вона кивнула.

— Хай щастить.

Він попрямував до сходів. Зупинився і обернувся.

— Що станеться з вами? — запитав.

На її обличчі з’явилася знайома гірка посмішка. Вона полізла в кишеню фартуха за льодяниками. Поторохтіла коробочкою. Якщо проковтне одну, помре через три хвилини.

— Буду м’ятно-свіжою,— сказала вона.

Глава сота

хоже, він перебував на милю під землею. Він піднімався, піднімалася і навколишня температура. Здатність дихати, як з’ясувалося, не входила до переваг комбінезону. Дуже скоро його селянська сорочка прилипла до грудей і пластикова панель перед очима затуманилася. З кожним кроком усе більше тремтіли ноги. Кишені були важкими, немов туди напхали дробу. Шахта була тьмяною і викликала у нього клаустрофобію. Він уявив, як дружина Жулька спускається нею щодня з купами книжок, кошиками коренеплодів, змінними рушниками. Він зціпив зуби і поліз далі.

Сходи безцеремонно скінчилися, і він опинився перед металевою драбиною, прикрученою до стіни. Пфефферкорн поліз нею і вдарився головою об люк. Той відкрився. Пфефферкорн висунув голову й опинився в круглій бетонній кімнаті, освітленій жовтими лампочками. По центру кімнати стояла десятифутова розбита цистерна, що нагадувала рудувату орхідею. На нерівній підлозі було повно маслянистих калюж. Усюди можна було побачити універсальний трьохпелюстковий символ радіації. На стіні висіла серія плакатів. На першому посміхався чоловічок і торкався цистерни. На другому чоловічок стояв на своїх смішних колінах і робив пропозицію дівчині. На третьому знервований чоловічок стояв біля своєї дружини, яка лежала, зігнувши ноги, а поруч із нею поралася повитуха. Четвертий плакат завершував цю повчальну казочку: кумедна парочка з витріщеними від жаху очима дивилася на новонароджену дитину з трьома очима і подвійним набором геніталій.

Він знайшов вихід. Двері були незамкнені, та він знав, що так і буде. Зробив крок на маленький бетонний ґанок. Сонце сідало. Не було ані собак, ані колючого дроту, ані сторожових веж, ані прожекторів, ані камер. Замість цього, на півмилі в кожен бік, плескалося озеро токсичних відходів. Було воно густе, липке й антифризно-зелене. Ледь помітно світилося. Тому, хто хотів зайти або вийти з будівлі, довелося б його перетнути. Запаху він не відчував, але можна було уявити собі, що сморід смітника з ним навіть і порівнятися не може. Він відчув, як зіщулилася простата, немов хотіла сховатися. Захисний костюм не дуже заспокоював. Знати — це одне, а от робити — це зовсім інше. Він оглянув огорожу по периметру і зійшов з ґанку, опинившись по коліна в багнюці. Добре, що не взув чоботи на підборах.

Відійшовши трохи далі, він озирнувся на зруйнований реактор. Циліндрична будівля, підсвічена зверху і знизу, нагадувала велетенський десерт у світлі прожекторів. Збоку у нього була нерівна тріщина. Така ж, як і на інших ядерних реакторах на фотографіях, які він бачив, тільки набагато менша. Найменша у світі, подумав він, пригадавши некролог Жулька.

Через тридцять хвилин він був біля огорожі. Багнюка стала не такою густою, під ногами він відчував тверду землю. Іще двадцять хвилин ішов паралельно огорожі і дістався покинутого контрольного пункту. Замість турнікету до похилених стійок огорожі причепили ланцюг. Він пригнувся і вийшов на волю.