— На здоров’я. Вип’єте?

Пфефферкорн погодився, навіть якби Сейворі його не попередив.

— Оце справжня річ,— сказав Тітиїч, наливаючи. Узяв бокал і підніс його до носа Пфефферкорна, щоб той оцінив аромат.

— З торф’яною ноткою,— сказав президент.— Але ніжний.

Пфефферкорн кивнув.

— Будьмо!

У порівнянні з «трійничкою» скотч пішов як по маслу.

— Скуштуйте гравлакс[4],— запропонував Тітиїч.— Домашнього приготування.

— Смачно,— сказав Пфефферкорн.

— Я дуже радий. Може іще трохи?

Пфефферкорн передав охоронцю пусту тарілку.

— Дякую,— сказав він, хоча добавки дуже хотілося.

Тітиїч струсив попіл.

— А як доїхали? Сподіваюсь, було не дуже важко.

Пфефферкорн похитав головою.

— Люсіан був до вас не дуже суворим?

Пфефферкорн покосився на Сейворі, в посмішці якого промайнула погроза.

— Немов у відпустці побував,— сказав Пфефферкорн.

Охоронець передав Пфефферкорнові нову тарілку. На ній була ікра, сметана, каперси, шматочки ніжного оселедця і томатний соус.

— Добре, добре. Для мене принципово, щоб вам було зручно і не нудно.— Тітиїч узяв іще одну сигарету і сунув її до рота.— Кожен заслуговує, аби скуштувати те, що пропонує світ.— Вирвався струмінь вогню, президент затягнувся.— Тим більше ті, хто його покидає.

Глава вісімдесят п’ята

фефферкорн застиг, не пережувавши шматочок оселедця. Проковтнув цілим і витер з губ червоний соус.

— Прошу?

Сейворі посміхався.

— Ви мене вб’єте? — запитав Пфефферкорн.

— Чому це вас так дивує? — сказав Тітиїч.— Після всіх незручностей, які ви мені спричинили, вкрасти Карлотту де Валле було нелегко, а потім ви почали бігати, граючись у «героя»...

— Стривайте,— перебив Пфефферкорн.

Усі поморщилися.

Запанувала довга тиша.

Президент посміхнувся.

— Будь ласка,— сказав він,— продовжуйте.

— Я... е-е... Мені здавалося, що Карлотту викрали люди з «Двадцять шостого травня».

— Вони.

— Але ж ви щойно сказали, що це ви її викрали.

— Справді.

— Вибачте,— сказав Пфефферкорн.— Не розумію.

— «Двадцять шосте травня» — це я,— сказав Тітиїч.— Я їх навмисне створив. Не забувайте, я намагаюся спровокувати тут війну. А для цього немає нічого кращого за багаття реваншизму. Мета «Двадцять шостого травня» — у будь-який спосіб об’єднати велику Злабію під правлінням колективістів. Так офіційно заявлено в їхньому маніфесті, який я сам написав у ванні. Люціане, будь ласка, знайди потрібну частину в промові.

Сейворі натиснув кнопку на смартфоні і прочитав уголос:

— Нашою метою є об’єднання великої Злабії у будь-який спосіб під правлінням колективістів.

— Що ви з нею зробили? — запитав Пфефферкорн.

— Її тримають у штаб-квартирі «Двадцять шостого травня» в Західній Злабії,— сказав Тітиїч.

— У Західній Злабії?

— Звісно. Якщо розмістити штаб-квартиру тут, стане зрозумілим, хто смикає за мотузки, м-м-м? Я віддаю накази через посередника. До того ж, нічого не робить фальшивий західнозлабійський контр-контрреволюційний рух таким правдоподібним, як справжні західнозлабійські контр-контрреволюціонери. О, вони дуже віддані! Від народження привчені палко віддавати себе недосяжній меті. Нехай благословить Господь комуністичну шкільну систему.

— Провокуючи війну, ви рубаєте гілку, на якій сидите,— зауважив Пфефферкорн.— США не дозволить, щоб їх у це вплутали.

— Дурниці. Альтернатива значно гірша, бо західні злабійці за копійки продаватимуть газ китайцям.

— Першого разу це не спрацювало,— сказав Пфефферкорн.

— Що за перший раз?

— Коли ви влаштували фальшивий замах на своє життя.

— Так вам сказали?

Пфефферкорн кивнув.

— І ви їм повірили?

Пфефферкорн знову кивнув.

— Чи уявляєте ви, як боляче, коли вам стріляють у сідниці?

— Ні,— зізнався Пфефферкорн.

— Якби знали, зрозуміли б, що все це просто слова. Я в себе не стріляв.

— Хто ж тоді?

— Ви. Тобто ваш уряд. Ті, хто підкинув вам книгу. Пфефферкорн розгубився.

— Яку книгу?

Тітиїч поглянув на Сейворі.

— «Криваві очі»,— підказав Сейворі.

— Саме її,— кивнув Тітиїч.— Вражаюча назва.

— Дякую,— відповів Сейворі.

— Це неможливо,— заперечив Пфефферкорн.— «Криваві очі» містять фальшивий шифр.

— Мої сідниці так не вважають,— сказав Тітиїч.

— Але ж вони ваші союзники.

— Мої сідниці?

— США.

— Може, «на папері», але ви добре знаєте, чого це варте.

— Ви щойно сказали, що вони підтримають вас у разі вторгнення.

— Звісно.

— А тепер кажете, що вони намагаються вас убити.

— Так.

— Вам не здається, що одне суперечить іншому?

Тітиїч знизав плечима.

— Політика.

— Не знаю, чому я мушу вам вірити.

— А яка у мене причина брехати?

— А яка у них причина брехати?

— Багато. Вони нарозказували вам казок. Не можна ж було зізнатися, що вони вплутані в криваве політичне вбивство, чи не так? Їм хочеться, щоб люди вважали їх «гарними хлопцями». В будь-якому разі, Люціан перехопив шифр перед тим, як його змінили, і я зміг обійтися незначними ушкодженнями. Але ситуація змусила мене задуматися. Ви, хлопці, лізете в наші справи без малого сорок років. Саме час скуштувати власні ліки, не вважаєте? Отже... Що там за назва?

— «Кривава ніч».

— Так, вона,— кивнув Тітиїч.— Вибухова назва.

— Дякую,— сказав Сейворі.